Сутінки густішали. Чоловіки, важко дихаючи та відкашлюючись від піску, стояли поряд із джипом і обмацували поглядами піщану прогалину, що втиснулася поміж похмурими стінами долини. Відразу під бампером старе русло сповзало під дюни; далі на кілька сотень метрів простягалася смуга незайманого піску.

– Ну… – зрештою буркнув старший із мандрівників.

– Що «ну»?

– Може, спробуємо прорватися? – не відводячи очей від дюн, запитав він.

Його молодший товариш повільно мотнув головою та розважливим тоном, що не припускав заперечень, відповів:

– Післязавтра наш літак. Ще чого доброго застрягнемо посеред пустелі та не зможемо вчасно дістатися Сантьяго. Тоді основна мета Експедиції опиниться під загрозою. Звісно, я хотів би проїхати долину до кінця, особливо цю долину, але… гадаю, не варто, чувак. Треба повертатися назад на трасу.

Кілька хвилин обоє мовчали, впиваючись безмовною красою Атаками. Потому старший із шумом утягнув у груди сухе пустельне повітря.

– Ти маєш рацію… Ти, як завше, маєш рацію, – мовив він, не зводячи погляду із вузької щілини між вапняковими скелями по той бік дюн; від червоного «Chevrolet» прохід відділяло не більше двохсот метрів. – Хоча шкода. Знаєш, насправді дуже шкода. По-моєму, твердий ґрунт пролягає не так уже й глибоко, а там прохід… теж недалеко… Але ти говориш слушно, не варто, – повторив він, неначе переконуючи сам себе.

– То що, розвертаємось і їдемо назад?

– Ага. Ставай коло скель за машиною, дивитимешся, щоб я не пообдирав боки стінами ущелини, коли здаватиму назад. Гукнеш, як стане достатньо місця для розвороту, – водій кинув останній неспокійний погляд на дюни, з любов’ю постукав по даху «Chevrolet» і забрався до кабіни.

– О’кей, – слухняно відповів «штурман» і відступив до краю крихких вапнякових скель позаду авто. За мить гуркіт мотора знову шугнув у небо над пустелею, передні колеса на повну вивернулися ліворуч, і джип посунувся назад.

– Давай! Давай ще! Не бійся! – кричав молодший із чоловіків, махаючи руками на себе. – Візьми трохи праворуч! Прекрасно! Здавай, здавай назад!

Пікап пропхався задом чотири чи п’ять метрів, коли височенні стіни долини трохи розступилися, відкривши достатньо місця для розвороту.

– А тепер розвертайся!

«Chevrolet» мертво застиг у півтемряві. Двигун кілька разів зривався на рик, збільшуючи оберти, неначе спортивний болід перед стартом, однак колеса лишалися нерухомими. Чоловік, який показував дорогу, подумав, що його компаньйон не розчув останніх слів, тому прокричав гучніше:

– Чувак, тут достатньо місця! Можеш розверта…

Але замість того, щоб розвернутися та рухатися назад, джип, вискнувши гальмами, почав розганятися. За мить він на повній швидкості помчав уперед – просто в роззявлену пащеку дюн…

Здіймаючи стовпи куряви, ревучи, неначе реактивний винищувач на зльоті, «Chevrolet» здужав проскочити метрів сорок, перш ніж пустеля оговталася та схопила його. Цього разу пікап пірнув, наче плавець у воду. Днище з глухим «ш-ш-шурх!» лягло на пісок, колеса під розпачливе завивання двигуна заривалися все глибше та глибше, не знаходячи опори. Молодший із мандрівників, роззявивши рот від здивування, умлів коло скель і отетеріло дивився вслід машині. Він просто не міг осягнути того, що сталося.

Між тим чоловік за кермом продовжував відчайдушно тиснути на педаль газу. Тонни пилу та пустельного пороху заслали вечірнє небо. Скелі тремтіли, мовби корпус стотонної турбіни, відгукуючись на передсмертний рик потужного трилітрового двигуна. Та марно. «Chevrolet» остаточно й безповоротно закопався у пісок і сидів, перелякано блимаючи фарами, ніби танк у засідці. Зрештою водій капітулював, вимкнув мотор і вишпортався із джипа. Спересердя він копнув ногою пісок і відчайдушно заволав:

– Man, I’m stupid! [3]

– WHAT THE FUCK WAS THAT?!! [4] – прогарчав його товариш, відчайдушно потрясаючи руками над головою.

– I thought we could have made it… [5]

– Як?!! Як ти міг таке подумати, навіть не обстеживши шлях попереду?!!

– Man, I’m stupid! – і старший із молодиків важко з’їхав на пісок.

Розпачливі слова слабко відлунювали від шкарубких скель, моторошним потойбічним шепотом повертаючись до двох невдах, загублених невідь-де посеред однієї із найсухіших місцин на планеті. А потім пустелю скувала важка утробна тиша. На заході за дюнами зникали останні відблиски денного світла. Зі сходу від скель повільно повзла непроглядна темрява. Повітря скидалося на розігрітий на сонці пластилін. Неймовірно яскраві цятки зірок безгучно вмикалися на небесах, які давно забули, що таке хмари. Й усе це – в суцільній, в’язкій і непроникній безмовності. Здавалося, можна почути хрускіт піску, що осідає з повітря на дюни.

Двоє чоловіків безпорадно застигли, неначе манекени. Молекули темряви налипали на контури їхніх тіл, допоки ті не злилися воєдино з вапняковими велетнями на сході.

На пустелю спала ніч…

Ну що? Зараз, гадаю, саме час знайомитись.

Отож, той, хто щойно так легковажно поховав новенький «Chevrolet» посеред безжалісних дюн, а тепер укляк, наче статуя, безсило спираючись на безпомічний джип, – це Ян. Ян Фідлер. Швед зі Стокгольма. Хоча, мабуть, більше чех, аніж швед, бо, попри те, що все своє свідоме життя Ян прожив у Швеції та має шведський паспорт, за національністю він чех і народився у Чехії, ввібравши у себе з молоком матері всі характерні риси й особливості істинно слов’янської душі.