А той другий, що лишився ближче до виходу зі скель, а зараз стоїть, упершись руками в боки і тихо лаючись відразу чотирма мовами, – це я…

Усім привіт! Давно не бачилися, панове.

Я цілковито переконаний: у житті не буває випадковостей. Навіть якщо котрась подія і видається на перший погляд неочікуваним збігом обставин, унаслідок детального розгляду виявляється, що їй передувала низка чітких і логічно пов’язаних явищ, котрі сукупно призвели до реалізації саме цієї конкретної події в конкретний час і у конкретному місці. Тобто всякий епізод чи трапунок у будь-якій точці Земної кулі має об’єктивні передумови й одну або ж декілька причин, що безпосередньо чи побіжно посприяли втіленню його в життя.

Основною причиною, таким собі поштовхом до зародження навіженої авантюри, що врешті-решт привела мене на протилежний бік Земної кулі – аж на острів Пасхи, можна вважати одруження Еда. Точніше, навіть не саме одруження, а той факт, що Ед сповістив мене про прикру халепу, яка так підступно спіткала його на двадцять четвертому році життя, всього за якихось п’ять місяців до шлюбної церемонії, фактично зовсім не лишивши мені часу морально підготуватися до неї! Перші два місяці я все ще сподівався, що мого друзяку попустить і він передумає. Втім, Ед, як з’ясувалося, був налаштований серйозно, оскільки не просто запросив мене на весілля, а попрохав бути його best man’ом, тобто по-нашому – старшим дружбою. На жаль, мій товариш навіть не підозрював тоді, що вранці наступного дня після гуляння мені доведеться поспіхом вилітати до Стокгольма. Слід також узяти до уваги, що напередодні мені вирвали кутній зуб, завдяки чому моя права щока скидалася на німецький дирижабль, готовий до зльоту. Й узагалі: тієї осені життя за смаком нагадувало скислий компот, через що я надумав покинути аспірантуру в Швеції, бо вона вже мені, як ото кажуть, у печінках сиділа… Тож ви розумієте: в день весілля свого друга я був повністю деморалізований. А потім іще Ян, отой чувак, який через вісім із половиною місяців попреться за мною на край світу та зажене наш джип у дюни дорогою до Сантьяго, написав мені про зорі над островом Пасхи, і я подумав… Стоп! Бачу, ви вже геть заплуталися. О’кей, давайте тоді про все по черзі.

Насправді першим дзвіночком, що сповістив про майбутню велику подорож, став один маловідомий епізод із мого дитинства, якому спочатку ніхто (і я також) не надав жодного значення (через що частину нижчевикладених подій записано зі спогадів Еда).

У дитинстві я був незвичайною дитиною. Не вундеркіндом і не надзвичайною, а просто незвичайною. У той час, пригадую, всі інші дітлахи, мої ровесники, мріяли про професії шоферів бензовозів або пожежників. Рідше – лікарів чи артистів. Це вже потім вони дізнавалися, що у шоферів руки постійно смердять мастилом і діти на сусіда схожі, а пожежники завжди п’яні й отримують триста гривень зарплатні. Я ж про таке ніколи не мріяв, бо, кажу ж, був незвичайною дитиною і знав, що, коли виросту, не буду ні пожежником, ні шофером, ні лікарем, ні льотчиком, ні якою іншою мацапурою.

Я знав, що подорожуватиму. Саме у цьому й полягала моя незвичайність.

Я довідався про це одного липневого ранку, коли зненацька відчув усіма фібрами своєї юної, але вже неспокійної душі, що в мені живе просто необмежений потяг до мандрів та неабиякі бурлацькі здібності. Певна річ, причиною того стало чергове пригодницьке чтиво, яке я надибав у великій батьковій бібліотеці. Книга виглядала старою й потертою (будьте певні: справжні пригодницькі книги мають бути тільки такими) та розповідала про славетного норвезького полярника Фрітьофа Нансена, який свого часу здійснив подорож до Північного полюса, пробувши в льодах Арктики повні три роки. До самого полюса Нансен так і не дійшов, зате наблизився до нього ближче за всіх попередників, заразом довівши, що завдяки сталевій витримці, вірі у свої сили та самоорганізації людина може вижити навіть у найскрутніших умовах. Книга мала назву: «Що з тебе виросте, Фрітьофе?», а тому подобалася мені ще більше.

Потому надійшла «полярна» ера мого дитинства. Одну за одною я відкопував запаморочливі історії про немислимі та відчайдушні мандрівки Роберта Пірі, [7] Умберто Нобіле, [8] Роберта Скотта, [9] Фредеріка Йохансена [10] та Руала Амундсена. [11] Дізнавшись про підкорення крайніх точок планети, кілька днів без передиху я плював із балкона на голови перехожих, бідкаючись, що народився на півтора століття пізніше, ніж було потрібно. Я просто не міг змиритися з тим цинічним фактом, що обидва полюси – і Північний, і Південний – уже давно підкорено, тому я не зможу поплисти й підкорити їх сам, як це зробили Руал Амундсен і Роберт Пірі, послідовники Фрітьофа Нансена. Ще донедавна такі яскраві барви навколишнього світу зблякли, а життя, здавалося, навіки вічні втратило сенс. Аби хоч якось пом’якшити гіркоту від того пекельного розчарування, я взявся майструвати з картону та дерева модель корабля «Фрам», на якому Нансен вирушав на підкорення Північного льодовитого океану.

За два тижні гордий «Фрам» із піднятими на картонних щоглах паперовими вітрилами стояв у мене на столі. Замість матросів на палубі та реях знаменитого вітрильника я розставив маленьких коричневих ковбоїв (у той час такими, по-моєму, грався весь СНД), після чого ми з Едом, який тоді жив по сусідству, кілька разів на день «плавали» з моєї кімнати на кухню, долаючи страхітливі «крижані» затори в коридорі. Саме під час одного такого плавання мене осяйнуло.

– Знаєш що? – тихенько запитав я свого друзяку.

– Що? – неуважно перепитав Ед.

Для сміливості я набрав у груди якнайбільше повітря та зробив офіційну заяву:

– Я, коли виросту, подорожуватиму.

Ед від здивування й захоплення аж рота роззявив:

– Ух ти!

Через кілька хвилин прийшла тьотя Ніна, Едова мама, та потягла свого «полярника» обідати. Дорогою Ед не стримався і таємничим голосом прошепотів:

– Мамо, а хочеш я тобі розкажу, що мені сьогодні Максим сказав?

– Да, конечно, сынок, – тьотя Ніна, корінна росіянка, зазвичай розмовляла російською мовою. – И что же такого интересного он тебе сообщил?