Легкий рух за спиною і другий стілець, який стояв з лівого боку від нього, перед роялем, чітко говорили йому про те, що це не сон.

Що віднині він не сам-один, що гра в чотири руки не предмет його хворобливої уяви, а дійсність. Варто лише озирнутися, щоб груди наповнились гарячим, нестерпним вогнем у передчутті ночі…

Мріючи про наступні кілька годин, котрі – о дивні колізії долі! – можливо, триватимуть до ранку, Віктор не квапився озирнутися. Аби не злякати свого щастя, аби воно не випурхнуло в прочинене вікно.

Він чув, як ллється в келихи шампанське, як дзеленчать бокали і шипить, осідаючи, піна.

І – грав, грав…

Аж доки відчув легенький, невагомий дотик до шиї, від якого аж до п’ят пронизало приємне тепло. А далі перейшло у палкий жар.

Він пробіг пальцями по клавішах і…

…впав на них головою, зробивши останній акорд, не прописаний у пожовклому нотному сувої…

…Муся терпіти не могла двох речей: засинати і прокидатися.

Засинати – бо вважала, що сон марнує час, відбирає частину життя, а прокидатися – тому що її сни зазвичай були кольоровими та насичені подіями.

У таких протиріччях Мусі завжди було важко знайти золоту середину.

Вона її і не шукала, адже завжди була максималісткою.

Щільні оксамитові штори затуляли світло, але блідий промінець все ж таки прокрався до спальні і прохолодною указкою, мов учителька гімназії, безцеремонно вказував на суцільний безлад, який Муся полюбляла звечора залишати у своїй кімнаті.

Була б матуся живою, певно, не допустила б цього!

На килимі – капці, панчохи з підв’язками, спідниця, трохи далі від неї – нижня, корсаж, сорочка. Ніби хтось речами прокладав шлях до ліжка.

Довкола ліжка було не краще: купами і стосами валялися книжки і брошурки з круглими жовтими слідами на сторінках від кухлика з чаєм.

Саме ж ліжко, мов осіннім листям, було притрушено різного штибу газетами і журнальчиками – «Вісник поліції», «Поліцейські відомості», «Відомості с. – петербургського градоначальства і с. – петербургської міської поліції».

Муся, а точніше Марія Матвіївна Гурчик, донька обер-поліцмейстера санкт-петербургського розшукового департаменту, генерала Матвія Івановича Гурчика, була справжньою книгоманкою.

Проте коло її уподобань торкалося досить дивного і не властивого панночці такого ніжного віку чтива.

«Криміналістична ідентифікація», «Побудова і аналіз версій», «Засоби криміналістичної експертизи та техніка фіксації доказів», «Різновиди ідентифікації людини» – ось чим був усіяний перський килим довкола ліжка.

Усі брошури були рясно покреслені олівцем, загнуті сторінки робили їх пухкими, схожими на торт наполеон виробництва кондитера Пошибеєва. У центрі цього нічного книжкового натюрморту знаходилася досить нова брошура понурого сірого кольору, типово белетристична, з красномовною назвою «Ескорт у смерть» під авторством такого собі «писайла», відрекомендованого на обкладинці як д-р Шерл.

Сама ж панянка перебувала під жмутками цього листя, мов лисиця в норі.

Її голова, за улюбленою звичкою, була накрита подушкою – зверху виднілася лише рука.

Тому Муся не могла чути, як із вулиці в прочинену хвіртку линуть голоси юних газетярів:

– Останні новини! Вранішній випуск! Небезпечний злочинець Петро Шнур вирвався на волю!

– Сенсація дня! Поліція спіймала облизня: злодій Петька Шнур втік із в’язниці! Подробиці – тільки у нас!

– Втеча століття! Усі під загрозою! Помста злочинця поліцейським буде безжальною!

– Хто перший стане жертвою завзятого втікача?!

– Вранішній випуск! Останні новини!!!

Під подушкою ж панували тиша і темрява.

І так тривало б іще години зо дві, якби до дівочої спочивальні не увірвався сам генерал Гурчик.

Із високо піднятою рукою, що стискала жмуток вранішніх газет, розпашілий і скуйовджений, він нагадував Зевса-громовержця Критського.

За ним навшпиньках прокрався лакей Аристарх і боязко зупинився на порозі, готовий у будь-яку мить підхопити хазяїна попід руки в разі апоплексичного нападу.

З-за його плеча виглядала покоївка Лизавета з пляшечкою нашатирного спирту в руках.

Генерал зашелестів над рукою доньки газетами.