– Пробачте, панночко, – і до генерала: – Там…

– Ну? – зморщився Гурчик, прикриваючи доньку ковдрою.

Пожувавши повітря і втупившись очима в перський килим, Аристарх видихнув:

– Там… Іполит Вікентійович прийшли. Кажуть, невідкладна справа. Я їх до кабінету завів.

– Що там іще? – пробурмотів Гурчик, підводячись і киваючи Мусі – мовляв, збирайся негайно: рішення прийнято і оскарженню не підлягає.

Уже з порогу вона почула тихий шепіт Аристарха:

– Смертовбивство…

Генерал Гурчик швидко посунув до кабінету.

Муся схопила пеньюар і, на ходу застібаючи ґудзики, вискочила слідом за батьком.

Ну дійсно: справжня нишпорка!

Двері кабінету, на щастя, залишились прочиненими.

Але перед ними, витягнувши шию і вдаючи з себе мармурову статую, стояв Аристарх. Помітивши панночку, зашарівся, але пост не покинув.

Муся показала йому ручкою: мовляв, ад’йо – на кухню! На що вірний лакей, провагавшись зо хвилину, вирішив зреагувати адекватно, а кажучи простіше – ретирувався вбік місця призначення. Сперечатися в цьому домі з панночкою – собі дорожче. Тим паче що хвилин за десять почнеться сніданок і варто було б поглянути, чи задіювати в цьому процесі молодшого лакея Феофіла, а чи обійтися малою (власною) кров’ю.

Змінивши на посту Аристарха, задоволена Муся припала оком до шпарини.

І ось що побачила.

Матвій Іванович стояв біля свого столу, вкритого зеленим сукном, читав якусь депешу. Перед ним переступав з ноги на ногу (через замалий розмір нових модних штиблет) його перший помічник Іполит Вікентійович Калєтніков, а по-Мусьчиному – «прилип-прилипайло».

Стежачи очима за начальником, Іполит намагався доповнити читання своїми коментарями і нервово поглядав на годинник, що цокав на протилежній стіні.

– Мертвий. Уранці покоївка знайшла… Лежав обличчям на клавішах…

– Що? – відірвав погляд від аркушу генерал.

– Так. На клавішах рояля. Обличчям. Кульових або ножових поранень немає. Слідів удару тупими предметами – також.

– А чого ви вирішили, що його вбито?

– Ну… Він здоровий був. Шампанське пив. Шоколад на столі… Чого б йому помирати? На шиї, за свідченням медика, дивний отвір синюшного кольору. Розтин покаже, чи немає в крові хімічних речовин…

– Пограбували?

– Сейф відчинений. Але гроші на місці. Начебто нічого не забрали…

– А креслення? – скинув погляд на підлеглого Гурчик. – Креслення в сейфі є?

– Креслення? – розгублено повторив Іполит, розуміючи, що питання поставлене не просто так, клацнув підборами нових (чорт би їх забрав!) штиблет: – Ніякого креслення не знайдено!

Генерал Гурчик, який після вранішньої розмови з донькою ледве набув свого звичайного кольору обличчя, знову покрився червоними плямами.

Ех, татусь швидкий на полум’я, мов сірник, подумала Муся.

Той вічний залізний сірник, який вона бачила на балу в якогось японського посла: чиркнув-клацнув – і горить вічним вогнем.

– «Нічого не взято»? – ядуче перепитав він підлеглого. – Та у цих кресленнях уся наша стратегія! Сам адмірал військового флоту доручив нам взяти цього… цього Віктора Передері під посилену охорону. Охорона була?

– Відпустив він її увечері… – розгублено сказав Іполит.

– Профукали секрет державного значення! «Нічого не взято»!!! – знову зарепетував генерал.

Він зробив пару гарячкових кіл кабінетом так само, як кілька хвилин тому здійснював подібний марш-кидок Мусиною спочивальнею.

Іполит стежив за ним самими зіницями, боячись поворухнутися.

Однак вставив слово:

– Так, ваше світлосте, ніхто ж не знав, що він ті креслення вдома тримає.

– «Ніхто не знав»! «Ніхто не знав»! Я знав! Тому і охорону велів поставити…

Матвій Іванович, випускаючи пару навіть із вух, повалився у своє високе крісло.

Муся не витримала.

Розчахнула двері, швиденько налила в склянку води з карафи, підсунула татусеві анісові краплі.

– Випийте, таточку!

Генерал поглянув на неї крізь примружене око, скривився.

– А ти тут чому? – промовив слабким голосом. – Підслуховувала?

– Пийте, пийте. До дна! – наказала Муся, тримаючи склянку біля його тремтячого підборіддя.

Матвій Іванович слухняно ковтнув останню краплю, втупився очима в доньку.

– Речі зібрала? – тяжко зітхнув. – Прийшла біда – відчиняй ворота…