Справді просто... Занапаститися завжди було простіше, ніж очиститись. Якщо в рай веде вузенька стежка, то дорога до пекла — багаторядна магістраль.

— Припустімо, я погоджуся. — Тамара вирішила продовжувати затягувати неминуче — так довго, скільки зможе. — Ти отримаєш... його. І що далі?

— У світі ще багато порожнечі, — посміхнувся Край. — Ми будемо заповнювати її разом. А потім твій син зробить те, на що не здатен жоден політик. Він змінить усе.

Змінить усе. Ось так, коротко і вичерпно. У який бік відбудуться ці зміни, можна було не питати. Та й узагалі, вона дізналася більш ніж достатньо. Чи є сенс чекати хоч якоїсь допомоги ззовні? Чи прибуде вона?

— Це навряд чи, — похитав головою Край у відповідь на її міркування. — Ніхто не приїде, мої люди дбають про це просто зараз. Якщо не віриш — подивись сама. Випробуй свій дар і переконайся, що я не брешу. Ні в чому.

Тома спробувала. Вона уявила Вересня, намагаючись відшукати його десь у просторі, і раптом перед очима дійсно виникла картинка — неначе ожив екран увімкненого телевізора. Відчуття було як у дитини, що ковзає по крутій і слизькій зимовій гірці, тільки вона ковзнула всередину свідомості Вересня і кілька секунд бачила все його очима. Бачила іскри, вкрите тріщинами лобове скло, шосе, яке оберталося подібно до каруселі, й чула громоподібний брязкіт металу. Вона інстинктивно смикнулася назад, подалі від цього, і знову опинилася у самій собі. Вона знову була Тамарою, але таки прихопила із собою частинку Романових відчуттів. То було передчуття близької загибелі.

Отже, все намарно. Навіть якщо Вересень уціліє в тій катастрофі, чи що там із ним відбувається, він все одно нічим не зарадить. Хіба що знайде свою смерть не там, а тут. Край не буде з ним церемонитись.

Тома підвела очі на цього самовпевненого демона-мачо. Той стояв у центрі підвалу, склавши руки за спиною, і кивав — майже співчутливо, даючи зрозуміти, що виходу дійсно немає.

— Змирися, Томо. Ніхто тобі не допоможе. Ніхто не зробить вибір за тебе саму. Вирішуй.

Тамара зітхнула. Дійсно, покладатися лишалося тільки на себе.

— Добре. — Вона на мить прикрила очі й спробувала зосередитись. — Тільки скажи мені ще одну річ.

— Я весь увага.

— Ти не боїшся, що за допомогою свого дару я зможу тебе вбити?

Край спершу вирячився на неї, тоді зареготав — спочатку здивовано, а потім справді від душі.

— Ні, ти — це щось! Я тебе обожнюю, Томо, справді. Як ти собі це уявляєш? Ні, ти не зможеш мене вбити. Хіба я схожий на ідіота? Я відчую твої наміри ще на стадії задуму. Та й навіть якби тобі вдалося якимось чином здійснити замах на мене, — останні слова буквально вичавив, струшуючись від сміху, — знищити тіло не значить вбити мене. О ні. — Він знову посерйознішав. — Знаєш, мені прикро, що такі думки все ще приходять тобі в голову — я сподівався, що ми вже практично досягли взаєморозуміння. Я не хочу будувати наші стосунки на страсі. Довіра, ось...

Край не закінчив, бо руки Наріне, котра всю останню хвилину стояла позаду, лягли на його потилицю й підборіддя, і в наступну мить із зовсім нежіночою силою рвучко вивернули його голову на сто вісімдесят градусів з характерним хрускотом. Він зойкнув і важко завалився на брудну долівку, зберігши на лиці закляклий вираз граничного здивування.

— Дякую, це все, що я хотіла знати, — сказала Тома і плюнула собі під ноги.

— Тамаро? Це ти?

Наріне повернулася до тями. Хотілося вірити, що це сталося після того, що вона щойно зробила. Тамара вклала в цю спробу добрячу порцію своїх сил. Руки дівчини напевно травмовані, але, принаймні, тепер вона матиме шанс ушитися.

— Тікай звідси, — наказала їй Тома. — Швидко.

— Що сталося? Що я тут роблю? — Дівчина хитнулася, здивованим поглядом окинувши приміщення підвалу, а потім ойкнула, зауваживши тіло біля своїх ніг. — Що таке, що...

— ПІШЛА ЗВІДСИ!!! — на всю силу своїх неслабких легенів гаркнула Тамара. Від цього крику Наріне пополотніла, але таки зрушила з місця. От і добре. Хай ображається, хай ненавидить її, але тікає. Зате виживе... якщо тільки не зіштовхнеться з навернутою Маргаритою. Але з цим Тома їй допомогти не зможе. Її справа — подбати про Края.

Наріне нарешті зникла на сходах, потім десь зовні щось бабахнуло, подібно до пострілів. Два чи три рази. У Тамари не було часу думати про це.

— Су... чи... ще... — прохрипів Край, з ненавистю витріщаючись на неї. Його голова все ще лежала під неприродним кутом, зате руки поволі намацували землю навколо себе. Зрештою спробували відірвати тіло від підлоги. Тулуб припіднявся, а голова звісилася до землі, як мішок з піском. З перевернутого рота зміюкою виповз довгий чорний язик.

— Здається, я вже дечому навчилася, — повідомила Тамара, даючи сильний уявний штурхан ґрунту під спотвореним тілом ворога. Земля здригнулася й просіла, і Край миттю провалився ногами у виниклий отвір. Його руки вчепилися у краї ями, а голова почала судомно смикатись, неначе в бажанні відірватися від плечей. Томі не хотілося дізнатися, чим закінчаться ці спроби.

— Таки навчилася. — Ще один імпульс примусив вибухнути цегляну стіну, й уламки обрушилися на нього важким кам’яним дощем. Істота Край заревла, неначе мамонт під ударами кроманьйонців. Вона смикнулася, скидаючи з себе шматки почорнілих від часу цеглин, і виштовхала зі спини два велетенські шкірясті крила. Ті здіймалися й падали, здіймалися й падали, обдаючи Тому хвилями затхлого повітря. Народжений повзати літати не буде, вирішила вона і обвалила на нього ще одну стіну. Ревіння монстра перетворилося на нескінченну вібруючу сирену.