До кнайпи «Азія» Пасків забіг буквально на хвилину. Власник закладу, сивий похмурий вірменин, що ставав ще похмурішим прямо пропорційно зростанню його статку («більше грошей — більше гризоти, ара»), був старим боржником Сергія: років десять тому Пасківу вдалося розкрити пограбування квартири Ашота Саркісяна. Пана Ашота виставили, як то мовиться, конкретно — з хати винесли все, починаючи з килимів, дорогої побутової техніки та золота і закінчуючи кухонним посудом. Завдяки одному, нині, на жаль, уже покійному інформаторові злодіїв Сергій знайшов протягом двох днів, а разом з ними і більшість майна, яке ще не встигли спустити. Пощастило. Відтоді в усіх закладах Саркісяна, а їх було більше десятка, у різних куточках міста, його та слідака Сазоненка годували абсолютно безкоштовно і дуже смачно. Пасків цим регулярно і від душі користався — зайва скромність не була його чеснотою. І серед усіх Ашотових кнайп найкращою вважав саме «Азію», насамперед через зручне розташування — звідки не підійди. А ще тут, у чистій, свіжій олії, яку міняли після кожного використання, смажили такі пончики, що проковтнути з ними можна було не лише пальці, а й усю долоню. Щоправда, тут вони, на галицький манір, називалися пампушками, та хіба суть у назві? Хрусткі, пухкі, з начинкою від свіжих вишень до вареної згущенки або лише присипані цукровою пудрою, ті пончики просто танули в роті. Ніколи особливо не любив солодке, але Ашотових пончиків міг ковтнути півтора десятка за раз і частково розумів, чому в усіх тих забугорних фільмах їх називають «їжею поліцейських». Півкіла цих штукенцій, пару філіжанок кави — і він заряджений енергією до кінця дня, а голова працює, як годинник. А з’їси якийсь хот-дог з невідомої дохлятини, і потім хіба що з білого коня не злазитимеш до вечора — особливо з його шлунком.

От і зараз він заскочив за черговою дозою смаколиків. Охайна крамарочка в рожево-білому фірмовому халаті без зайвих питань відважила йому на прохання ціле кіло — сьогодні він у незвичному пориві щедрості вирішив пригостити й Денисенка, котрий залишився чекати в машині. Отримавши великого хрусткого пакета, до верхів сповненого гарячим і духмяним стратегічним продуктом, він подякував, сунув його під пахву і вже збирався вийти, коли раптом помітив серед відвідувачів знайоме лице.

За кутовим столиком на двох, біля останнього вікна доволі просторої зали сидів Сокіл з якоюсь дівчиною — її обличчя Сергій не бачив, у поле огляду потрапляла лише чорнява маківка невідомої та її вкриті бежевою кофтою плечі. Зате мармиза великого детектива, що світилася невластивим тому романтизмом, споглядалася більш ніж добре і різала очі, як зненацька ввімкнена в повній темряві електрична лампочка. Пасків подумав: а чи не продовжити перерваний рух і не вийти звідси непоміченим, та, трохи поміркувавши, із здивуванням виявив, що має достатньо приязний настрій, аби привітатися зі старим колегою. Чого він має бігати від цього амбітного мажора? Все ж таки однією справою зайняті... може, той щось цікаве розкопав. Тому, змінивши маршрут, Сергій підійшов до парочки так близько, як тільки йому дозволяв злегка модифікований під потреби карного розшуку етикет — себто майже впритул. Олег, що саме різав свою відбивну на дрібні шматочки, звів на Пасківа погляд і розплився в усмішці.

— Ба, кого я бачу! Наша міліція нас таки береже. Та так кріпко, що й поїсти не дає в спокої.

— День добрий! — ігноруючи Сокола, Сергій похилився до його супутниці — вродливої брюнетки років двадцяти п’яти, котра дивилася на нього з певною цікавістю. — Дівчино, у такий прекрасний день яка причина примушує вас складати компанію цьому відомому злодієві-рецидивісту зі страхолюдною зовнішністю і темним минулим?

— Бухгалтерія, — холодно відказала Ніна.

— Он воно що! Олеже, тобі пощастило відірвати собі найчарівнішого бухгалтера на всьому світовому ринку праці. Ти навмисне детективом став, щоби дівчата на тебе западали? А от простому оперу-трудязі ніхто на шию не вішається...

— Як я скучив за твоїм казарменим гумором, — зітхнув Сокіл. — Чого тобі треба?

— Ну, для початку просто познайомитися з твоєю симпатичною бухгалтеркою. Я Сергій, — протягнув він руку Ніні. — Сергій Пасків. Можно просто Сірожа...

— Ніна, — відказала вона, мляво торкнувшись його долоні. — Можна просто пані Ніна Євгенівна.

— О, жінка з характером, — зрадів Пасків. — Люблю таких. А взагалі-то, Олеже, я просто поцікавитися думав, як там твоє розслідування йде, чи вже маєш успіхи. — Він висмикнув з-за сусіднього столика вільний стілець і присів до парочки збоку третім зайвим. Устиг помітити, як Ніна та Олег перезирнулися, перш ніж хором сказати:

— Як равлик.

— Господи, — роблено вжахнувся Сергій, з докором зиркнувши на Сокола, — ти навіть свого бухгалтера запряг розслідувати вбивства?! Ну ти даєш! Набрався капіталізму за три роки, тираниш підлеглих, аби зайву копійчину зберегти...

— Ми в одній кімнаті сидимо, — відповіла Ніна більш ніж сухо. — Тому дещо чую. Хоча вас це не обходить. Ще щось?

— Ні, нічого особливого, — звабливий запах споживаних парочкою страв роздражнив Пасківа до краю; він відкрив пакет, укинув до рота тлустий пончик і, ретельно жуючи, прошамкав: — Це «глухар», Олеже. Повний і цілковитий «висяк». Як не страшно це прозвучить, та, якщо не буде ще одного вбивства, ми його не впіймаємо.

— Так, авжеж. — Сокіл приклався до келиха з білим вином і скривився так, ніби сьорбнув оцту. — Ви його не впіймаєте, навіть коли жінку перетворять на м’ясний ряд просто під вашими вікнами. А в мене вже є версія щодо мотивів убивці.

— І яка ж?

— Хороша. І дуже правдоподібна.

— Поділитись не бажаєш?

— Ні. Спершу перевірю її сам.

— Чудово. Стисло і різко. — Другий пончик Сергій ковтнув, як верткий удав. — Те, що я тобі, погонами ризикуючи, карні справи показав, уже ніби й не рахується? Наступного разу фігу від мене отримаєш.

— Око за око, Сергію. Ти мені теж жодної вашої версії не виклав.

— Бо мені є що втрачати, на відміну від тебе. Але добре. Побачимо ще, куди тебе твої здогади виведуть.

— Ну, мене кудись та виведуть. А ви так і будете трусити своїми «висяками», і ніяка «віагра» вам не зарадить.

— Та я тебе... — відкопилив було губу Пасків, коли раптом його мобільник у внутрішній кишені зловісно заухав пугачем. Видобувши зі шкірянки стареньку «Моторолу», Сергій глянув на дісплей і, побачивши ім’я абонента, досадливо чортихнувся. Просив же не дзвонити вдень! Наче той жираф — доки до вух луна дійде, вже навколо зміниться ландшафт. Сергій дав відбій, не відповівши на виклик, і заметушився, ляскаючи себе по кишенях у пошуках цигарок. Збуджений організм настійливо вимагав добавки нікотину.

— Мабуть, начальство? — зловтішно припустила Ніна. — Викликають?

— Та... пора, — покивав Пасків. — Мушу йти. Радий був знайомству, Ніно. Майте на увазі, міліцейська бухгалтерія також деколи потребує нових працівників.

Ніна скорчила гримаску, що без слів сповіщала, як глибоко плювати чорноокій на всі міліцейські потреби, але Пасків не образився. Він картинно відсалютував, підхопив пакунок з пончиками, який уже став напівпрозорим від плям олії, і вийшов із кнайпи.

На нього справді чекало достатньо роботи, і не вся вона, на жаль чи на щастя, концентрувалася навколо загадкової особи Окозбирача. Львівські кримінальники аж ніяк не збиралися полегшувати буття карному розшуку і скоювали тяжкі та особливо тяжкі злочини зі звичайною для себе щільністю. Знижок на потребу ловити маніяка не робив ніхто — ані начальство, ані злодії. І все-таки Пасків знав, попри самовпевнене базікання Сокола, що зупинити вбивцю зможе тільки він. Ще трохи — і все закінчиться. І кому дістануться всі лаври, він теж знав. Навіть без допомоги цього егоїстичного бовдура — та вона йому, власне, і не потрібна.