Запаливши жадану цигарку, він сів у машину, й керована Денисенком службова «тойота» відчалила від тротуару.

Галерея мистецького об’єднання «Дзиґа», де виставлявся сеньйор Бава, являла собою вельми функціональне, довге приміщення, досить вузьке для створення необхідної атмосфери і досить широке для того, аби відвідувачі не наштовхувалися одне на одного. До галереї з коридора вели кілька сходинок; підлога була вистелена килимовими доріжками, на стінах, затягнутих бордовим драпіруванням, картини чергувалися зі стилізованими під старовинні світильники бра. З рівномірними проміжками вздовж стін вишикувалися твори різьбяра на кубічних постаментах, і з першого погляду здавалося, що ти дивишся не на зафіксовану в деревині фантазію майстра, а на ретельно муміфікованих персонажів якоїсь химерної кунсткамери.

Тут був дивовижний журавель з неприродно довгою шиєю, котрий розкинув величезні крила в обидва боки, і завдяки детальній пропрацьовці кожної пір’їни складалося враження, що ще секунда — і він таки злетить у повітря й несамовито заб’ється під стелею. Далі вигнув спину величезний кіт з хижим виразом на морді й кількома хвостами, які переплелися між собою подібно до зголоднілих змій, — Олег нарахував аж дев’ять штук. Біля наступної роботи було приладнане велике збільшувальне скло, і, зазирнувши в нього, можна було помилуватися чотирма мухами, вирізаними з дерева в натуральний розмір, і до того детально, що ставало не важко роздивитися навіть прожилки на їхніх крильцях. А ще — якась чудернацька моторошна лялька в смокінгу, завбільшки з велику дитину; ворона з людським оком у дзьобі; величезна рибина з товстими м’ясистими губами та безліч інших колоритних створінь. Бездоганна деталізація та віртуозна обробка морилкою і лаками робили їх дійсно схожими на породження природи, а не різця. Олег поділився цим із Ніною.

— Читаєш мої думки, — кивнула вона. — У мене від цих робіт мороз по шкірі.

Вони вже двічі обійшли всю галерею, ретельно роздивившись кожен експонат. Відвідувачів було небагато — окрім них, тут блукало ще близько п’яти осіб. В одному з кутків галереї молодий хлопець монтував на штативі відеокамеру, навколо нього кружляла дівчина з мікрофоном у руці. Журналісти. Схоже, вони очікували на самого маестро. Олег з Ніною перезирнулися і за взаємною мовчазною згодою вирішили дочекатися його появи.

Даріо Бава власною персоною намалювався хвилин за десять, непомітно виринувши невідомо звідки. Це був худорлявий сутулий чоловік середнього зросту, у невиразному розтягнутому светрі й зашироких чорних штанях. Поріділе волосся так само хаотично, як і на плакаті, стирчало в різні боки, а великі, схожі на оливки очі, глибоко посаджені в темні кола, збуджено блищали зі смаглявого обличчя. Різьбяр постійно усміхався, і хоча усмішка була щирою, екзотична зовнішність робила її схожою на хижий оскал когось буйного і напевно небезпечного. Мабуть, саме таке лице побоюється побачити незаймана дівчина, котрій доводиться долати шлях додому темними завулками.

Втім, голос у Даріо виявився повною протилежністю зовнішності — м’який і приємний. До того ж, як з’ясувалося, він досить пристойно знав українську — принаймні, не гірше за більшість вітчизняної політичної еліти. Це здивувало Олега куди більше, ніж тембр.

— Ласкаво просимо, ласкаво просимо, — звернувся італієць до відвідувачів із досить сильним, але зовсім не дратівним акцентом. — Радий, радий, що ві всі до мене зайти й сьогодні також. Дуже радий, белісіма. Дивіться мої різьба, сі, можна навіть фотографіа, якщо хотіти.

Виголосивши це, він переключив увагу на репортерку й заходився щось натхненно промовляти в мікрофон. Кілька зацікавлених відвідувачів підійшли ближче, аби послухати майстра. Олег і Ніна також наблизилися, зупинившись за спиною оператора.

Дівчина-журналіст ставила досить стандартні запитання — про виставку, про роботи, про те, чи подобається Баві у Львові, та про подальші творчі задуми. На кожне митець відповідав із щирим захопленням і типово італійською імпульсивністю.

— ...О, сі, виставка є просто чудова, ми лише позавчора відкрили, і вже дуже багато людей прийшли, я такий радий, мі сенто молто бене! Дуже радий, що людей цікавити моє мистецтво!

— ...О, мої роботи є частка моя хвора імаджіназьоне... е-е, уява, сі! То є як я бачу все навколо, я інколи бачити деякі речі трошки не так, як усі люди, вабене? Я хочу ділитися своїми імпресьоне, своїми враженнями від того, що я бачити навколо, а дерево допомагає мені своїм пластика.

— ...А-а, Львів є белісіма, белісіма місто! Він мені нагадує Рома, звідки я приїхав. В них є щось дуже спільне. Я вже шість місяців живу у вашому леоне місто, і всі мої виставлені робота зроблені тут. Це просто фантастіко, така атмосфера, такі люди, я щиро захоплюватися тут. А такі белла сіньоріни немає навіть у нас в Італія!

Глядачі реагували на відповіді приязним сміхом: італієць їм подобався. Олег теж визнав, що не зважаючи на зовнішність, різьбяр є на диво харизматичною й приємною особистістю. Він глянув на Ніну, але та, схоже, мала зовсім протилежну думку. Вона спостерігала за майстром із серйозним виразом на лиці і якось напружено. І коли репортерка зробила паузу перед наступним запитанням, несподівано вставила:

— То ви любите львівських жінок, синьйор Бава?

Дівчина з мікрофоном невдоволено зиркнула на неї, але італієць явно зрадів запитанню.