— Ти справжній кулінар. За тобою «Максим» плаче.

— Авжеж, знущайся, — шеф й бровою не повів, зосереджено наминаючи це рідке паруюче «дещо». — Знаєш, чому англійці такі спокійні? Бо вони зранку добре наїдаються. Добре і ситно. Вони полюбляють вівсянку, і тому їх неможливо вивести з рівноваги до самого ланчу. Хіба що під час ланчу. А французи всі нервові.

— Дай вгадаю. — Ніна, вбрана у свій найкращий і, по честі кажучи, єдиний пристойний халат, потягнулася за хлібом — і широкий червоний рукав витончено ліг на вівсянку. — Бо вони зранку наїдаються погано!

— Ха, та вони зовсім ніц не їдять! — переможно вигукнув Олег. Ніна, помітивши, що замастила манжети халата, зніяковіла і схопилася за серветку. — Тільки палять та каву п’ють літрами. Не дивно, що вони весь час неначе на шарнірах. Як-от зараз ти. Тільки не кажи мені, — попросив Сокіл, прибравши нарешті серйозного вигляду, — що ти вважаєш Окозбирачем синьйора Баву. Відчепися, заради бога, від старого майстра-жінколюба.

— А я й не кажу, — буркнула Ніна. — Мене все одно жодна холера не слухає.

— Версія про аборти виключає можливість його участі, — наполягав Олег. — Якщо ти лишень не думаєш, що він ще й хірург-гінеколог.

— Версія про аборти ще нічим не підтверджена. — Втративши рештки апетиту, дівчина відсунула від себе тарілку. — Ти сам сказав, що пані Ратушна ніколи не переривала вагітність.

— Я це звідки знаю? — здивувався Сокіл. — То напевне відає Господь і покійниця, та їх ти як спитаєш? А я тобі уповів те, що почув від Ратушного. Може, він просто сміття з хати виносити не хоче. Зайвий розголос йому теж не на користь... Що ж до третьої жертви, то за неї ще даних немає. Як отримаємо, тоді й будемо висновки робити. Попередні.

Ніна слухняно кивнула.

До агенції вони дісталися вчасно, та не рано — невгамовна Рада була вже на місці і, помітивши у вікно, що Ніна вийшла з шефового «б’юїка», кинулася до коридорчика, аби перехопити її ще в дверях.

— Це він тебе десь у місті підібрав? — затріщала жінка. Олег, що крокував за Ніною, видав на публіку тяжкий стогін і погрозив секретарці пальцем.

— Я підібрав її там, куди твій довгий ніс не дотягнеться, Радо. Що за звичка — вічно лізти не в своє діло?

— Така точно, як у вас, — впевнено відбрила секретарка і підморгнула Ніні. — І до слова, вас ця звичка годує, а мене — розважає.

— Хочеш розваги — купи квиток у цирк.

Рада надулася і, адресуючись до Ніни, поцікавилась:

— Він що, погано спав?.. Злий такий, як лихо однооке.

— А я маю знати, як він спав? — прошипіла Ніна, несподівано для себе самої відчувши неабияке роздратування. — Я думки читати не вмію.

— Ну, якщо ви спали нарізно, то погано було обом, — впевнено підсумувала Рада. — Але ніц, зараз вам ще гірше стане.

— Це ще чому? — спохопився Олег.

— Бо на вас чекає старша пані, — притишила голос секретарка й багатозначно кивнула на двері до офісу. — Назватися відмовляється, а вигляд має такий, ніби потребує амбулянсу через заворіт кишок.

— Боже мій, невже клієнтка?

— Нє. Чиновниця якась. Ну, знаєте — «Корпорація Ідіотів». Держслужбовець. — Останнє слово Рада вимовила настільки саркастично, що воно прозвучало як ляпас. — Нишпорить кімнатою. Де ви бачили таких клієнтів?!

Жінка, вбрана у вузьку сукню кольору брудної миші, була миршавою, худою, як тріска, і справді нишпорила кабінетом. Коли туди увійшли Сокіл із Ніною, вона саме намагалася відкрити верхню шухляду робочого столу Олега. Зачувши, що вже не сама, жіночка повернулася до дверей і без жодних ознак ніяковості заявила:

— Ну нарешті! Я вже думала, вічність вас чекатиму!

Олег сторопів, безпомічно глянув на Ніну. Та роздивлялась відвідувачку, мов таргана в супі, і очі в неї стали вузькими та холодними, як лезо стилета.

— З ким маю честь, люба пані? — Сокіл нарешті видушив із себе прийнятну для знайомства ввічливу формулу.

Жінка насупилась.

— Я вам ніяка не люба! Ірина Димар, Львівська міська податкова інспекція. Я до вас з перевіркою.

— Он як? — Ніна пройшла до свого столу. — А я гадала, що з обшуком. Перевірка планова?

— Що? — Жіночка заметушилася, кинулась до крісла, де лежала її сумочка, і заходилась жваво порпатися в ній. — Зараз я вам своє посвідчення покажу...

— Навіщо? Я й так вам вірю. Те, що ви — податкова інспекторка, у вас на лобі написано. Ви мені ліпше покажіть своє направлення на перевірку агенції «Деррік», а також те попередження про аудит, де ми мали розписатися щонайменше два тижні тому. Є воно?

Пані Димар завмерла, дивлячись на Ніну з ненавистю.

— А ви, я бачу, грамотна. Бухгалтер?