Коли до кімнати влетів брат Робб, задиханий після бігу сходами башти, лютововк саме лизав Бранові обличчя. Бран спокійно підняв очі.

— Його зватимуть Літо, — мовив він.

— Ми прибудемо до Король-Берега десь за годину.

Кетлін відвернулася від поручня і вичавила з себе посмішку.

— Ваші веслярі чудово нас доправили, капітане. Кожен з них отримає на знак моєї подяки срібного оленя.

Капітан Морео Турнітіс подякував легким уклоном.

— Ви занадто щедрі, пані Старк. Честь везти вашу вельможність — ось достатня для них нагорода.

— Все ж гадаю, від срібла вони не відмовляться.

Морео посміхнувся.

— Воля ваша.

Капітан говорив посполитою мовою зовсім вільно, лише з легким присмаком тирошійської говірки. Вузьким морем він, за його словами, ходив тридцять років — спершу веслував, тоді стернував, і нарешті, капітанив на власних купецьких галерах. «Штормова танцюристка» була його четвертою, на разі найшвидшою, галерою на дві щогли та шістдесят весел.

То був, поза сумнівом, найшвидший з кораблів, які стояли на якорі у Білій Гавані, коли туди відчайдушним чвалом уздовж річки дісталися Кетлін та пан Родрік Касель. Тирошійці завжди славилися здирництвом, і пан Родрік вважав за краще найняти рибальського байдака з Трьох Сестер. Але Кетлін наполягла на галері — і як виявилося, недарма. Вітри не сприяли більшій частині подорожі; без весел галери вони б ще й досі тяглися десь коло Пальців. Натомість перед ними вже лежав Король-Берег і кінець шляху.

«Зовсім близько», подумала вона. Під полотняними пов’язками пальці усе ще скніли там, де в них уп’явся кинджал. Кетлін відчувала біль як свою кару, постійне нагадування про гріхи. Останні два пальці на лівій руці не згиналися, а решті вже ніколи не бути такими спритними, як колись. Але ціна, сплачена за Бранове життя, загалом виявилася невеликою.

Саме цієї миті на палубі з’явився пан Родрік.

— О мій добрий друже, — звернувся до нього Морео крізь свою розгалужену надвоє зелену бороду. Тирошійці полюбляли яскраві кольори усюди, навіть у вусах та бороді. — Як радісно бачити, що вам трохи покращало.

— Так, — погодився пан Родрік, — вже ось два дні як не прагнув здохнути.

Він вклонився Кетлін:

— Вітаю, ласкава пані.

Та він і дійсно виглядав краще. Трохи схуд після відбуття з Білої Гавані, але зараз став майже схожий на себе. Сильні вітри на Кусні та суворість вузького моря не пішли на користь його здоров’ю, а несподіваний шторм біля Дракон-Каменя трохи не викинув лицаря за борт, але він втримався за якусь мотузку, поки троє людей з команди Морео не врятували його і не відтягли під палубу.

— Капітан саме казав, що наша подорож майже скінчилася, — мовила Кетлін.

Пан Родрік спромігся на криву усмішку:

— Ой леле, невже так скоро?

Його геть змінила відсутність рясного білого волосся на щоках: він якось зіщулився, посумирнішав та постарішав років на десять. Але віддатися посеред затоки Кусень до рук моряка з бритвою виявилося необхідним, бо за три відчайдушні перегини через поручень назустріч вируючому вітрові пан Родрік безнадійно загидив свої розкішні баки.

— Не смію заважати в обговоренні справ, — мовив капітан Морео, вклонився і пішов собі.

Галера мчала водами, справно й узгоджено змахуючи веслами, немов бабка крилами. Пан Родрік перегнувся через поручні й обвів очима берег.

— Не вийшло з мене хороброго захисника, пані.

Кетлін заспокійливо торкнулася його руки.

— Ми дісталися місця, пане Родріку, і з нами нічого не сталося. Все інше — то пусте.

Вона помацала неоковирними пальцями в себе під накидкою. Кинджал висів при боці. Поступово в неї виробилася звичка мацати його час від часу, набираючись упевненості.

— Тепер треба знайти королівського майстра-мечника і молитися, щоб ми могли йому довіритися.

— Пан Арон Сантагар — доволі марнославний, але чесний лицар. — Пан Родрік підніс руку до обличчя, щоб пригладити баки, і ще раз згадав, що їх там уже немає. Обличчя його виказувало збентеження.

— Він, може, й упізнає клинок, так… але, пані, ми ризикуватимемо кожної миті, щойно ступимо на берег. До того ж при дворі є люди, які знають вас в обличчя.

Кетлін зібгала губи.

— Мізинець, — пробурмотіла вона. Перед нею стояло його обличчя, зовсім хлопчаче, хоча той хлопчик давно виріс. Його батько помер кілька років тому, і він тепер називався князем Баелішем, але кликали його все одно Мізинцем. Саме її брат Едмур приліпив до нього те прізвисько, ще у Водоплині багато років тому: по-перше, вбогі маєтності Мізинцевої родини знаходилися на найменшому з півостровів-Пальців, а по-друге, Петир був замалий зростом і занадто тендітний для свого віку.