Вона розчахнула сорочку і витягла бліду важку цицьку з яскраво-червоним соском. Малий гаряче ухопив її, сховав обличчя в матері на грудях і взявся смоктати. Ліза тим часом пестила йому волосся.

Кетлін втратила мову. «Оце синок Джона Арина», подумала вона, не вірячи очам своїм. Тоді згадала свого сина Рікона, вдвічі молодшого за цього і уп’ятеро сміливішого. Не дивно, що панство Долини непокоїться. Вперше вона зрозуміла, чому король намагався відняти дитину від матері та віддати на виховання Ланістерам…

— Ми тут у безпеці, — казала тим часом Ліза. Хлопчикові чи ще кому — Кетлін не знала напевне.

— Та не кажи дурниць, — відповіла Кетлін, потроху шаленіючи. — Ніхто не може зараз почуватися у безпеці. Ти гірко помиляєшся, якщо гадаєш пересидіти тут, аби Ланістери про тебе забули.

Ліза прикрила вухо хлопця рукою.

— Навіть якщо вони проведуть військо поміж гір та крізь Криваву Браму, Соколине Гніздо лишиться неприступним. Ти сама бачила. Тут нас не дістане жоден ворог.

Кетлін закортіло дати їй ляпаса. «А дядько Брінден же попереджав», раптом усвідомила вона.

— Неприступних замків не буває!

— Бувають, — наполягала Ліза. — Гніздо неприступне, це усі кажуть. Аби ж тільки я знала, що робити з привезеним тобою Бісом!

— А він погана людина? — запитав князь Соколиного Гнізда, впускаючи з рота мамчину цицьку з мокрим червоним соском.

— Дуже погана, — відповіла Ліза, прикриваючись, — але матінка не дозволить йому скривдити її малесеньке дитятко.

— Тоді хай він полетить! — захоплено скрикнув Роберт.

Ліза попестила йому волосся.

— Може, й полетить, — мовила вона. — Може, саме така йому судилася доля.

Коли Нед знайшов Мізинця у загальній залі бурдею, той по-дружньому теревенив з високою гарною жінкою, вбраною у сукню з пір’я, зі шкірою, темнішою за чорнило. Біля вогню Гевард грав із соковитою дівкою на роздягання. Він уже втратив паса, делію, кольчугу і правого чобота, а дівчині довелося розстібнути сорочку до пояса. Джорі Касель стояв біля вікна, яким стікав дощ, і кривив рота у лукавій посмішці, втішаючись видом та спостерігаючи, як Гевард перевертає черепки.

Нед зупинився на низу сходів і натяг рукавиці.

— Нам вже час іти. Мої справи тут скінчені.

Гевард підхопився на ноги, поспіхом збираючи бебехи.

— Як накажете, мосьпане, — відповів Джорі. — Я допоможу Вилові привести коней.

І закрокував до дверей.

Мізинець прощатися не поспішав. Він поцілував чорній жінці руку, прошепотів їй на вухо жарт, з якого вона голосно засміялася, і неквапом рушив до Неда.

— Ваші справи, — запитав він легковажно, — або ж королівські? Кажуть, що Правиця бачить королівські сни, говорить королівським голосом і карає королівським мечем. А чи, бува, він не дрюкає жінок королівським…

— Пане Баеліше, — перервав його Нед, — не треба забуватися. Я вдячний вам за допомогу. Без вас ми б цей бурдей рік шукали. Та я не маю наміру терпіти ваші кпини. Окрім того, я вже не Правиця Короля.

— Ох і зла ж звірюка, мабуть, той лютововк, — зазначив Мізинець, скрививши рота.

Теплий дощ линув з чорного неба без зірок, поки вони йшли до стаєнь. Нед накинув каптура. Джорі вивів його коня. Молодий Вил вийшов зразу за ним, однією рукою ведучи Мізинцеву кобилу, а іншою порпаючись із пасом та поворозками штанів. Хихотячи до нього, у дверях стайні виникла босонога хвойда.

— Ми зараз поїдемо назад до замку, мосьпане? — запитав Джорі. Нед кивнув і скочив у сідло. Мізинець сів на свою кобилу поруч із ним, а слідом Джорі й решта.

— Чатая тримає добірний заклад, — мовив Мізинець, коли всі зрушили. — Маю намір купити його. Я помітив, що вкладати гроші в бурдеї набагато розумніше, аніж у кораблі. Повії рідко тонуть, а коли на заклад набігають пірати, то не відбирають грошики, а платять, як усі інші.

І пан Петир реготнув з власної дотепності.

Нед не заважав йому теревенити, і через деякий час той сам замовк. Вулиці Король-Берега стояли темні та покинуті. Дощ загнав усіх під дах. Він стукотів Недові по голові, теплий, мов кров, і настирливий, як спогад про старі гріхи. Великі краплі води стікали йому по обличчі.

— Роберта ніколи не втримаєш надовго у одному ліжку, — казала йому Ліанна у Зимосічі одного вечора багато років тому, коли батько пообіцяв її руку молодому князеві Штормоламу. — Я чула, він вже має дитя від якоїсь дівчини у Долині.

Нед сам тримав те дитя на руках, тому не міг заперечувати. Як і брехати своїй сестрі. Але він запевнив її, що походеньки Роберта до заручин нічого не важитимуть, коли той стане доброчесним чоловіком і кохатиме її усім серцем.

Ліанна тільки посміхнулася.