— Пані Старк, — мовив пан Вардіс, — маємо величезне і несподіване задоволення бачити вас.

Маестер Колемон хитнув головою на знак згоди.

— О так, пані моя, саме так. Я надіслав звістку до вашої сестри. Вона наказала збудити її, щойно ви прибудете.

— Сподіваюся, вона добре виспалася, — мовила Кетлін досить глузливо, проте ніхто не звернув уваги.

Сторожа вивела її з коловоротної закрученими сходами. Як на великі доми, замок Соколине Гніздо був досить невеличкий: сім струнких башт, тісно зіставлених докупи, наче стріли у сагайдаку на плечі величезної гори. Стаєнь, кузень або псярень він не потребував, але Нед казав, що комори тут не менші за зимосіцькі, а у баштах можуть вміститися зо п’ять сотень людей. Але замок здавався Кетлін дивно покинутим, коли вона проходила ним, розносячи луну кроків порожніми білими палатами.

Ліза чекала сама у своїй світлиці, вдягнена у нічну сорочку. Її довге рудо-брунатне волосся вільно спадало на голі білі плечі й далі спиною. Позаду стояла покоївка, розчісуючи нічну плутанину, але щойно Кетлін увійшла, сестра зіп’ялася на ноги та посміхнулася.

— Кет! Яка радість, Кет, знову бачити тебе! Люба моя сестричка!

Вона ринула світлицею і схопила сестру в обійми.

— Як же довго ми не бачилися, — промурмотіла Ліза коло вуха. — Ох, скільки ж років…

Тих років було п'ять, і з Лізи вони стягнули важку та жорстоку данину. Нижча від сестри на зріст, розповніла, опецькувата, вона тепер виглядала старшою за Кетлін, хоча насправді була на два роки молодша. Її блакитні очі Таллі вицвіли й злодійкувато бігали на блідому опухлому обличчі, а маленький ротик застиг у виразі примхливому, наче щоразу чимсь роздратованому.

Обіймаючи її, Кетлін згадувала струнку високогруду дівчину, що стояла поруч із нею того дня у септі Водоплину. Яка ж вона була чарівна, повна сподівань. А зараз від її краси тільки й лишилося, що густий, брунатний з рудизною водоспад волосся на всю спину.

— Ти здорова з виду, — збрехала Кетлін, — але якась… втомлена.

Сестра розірвала обійми.

— Втомлена. О так. Дуже.

Здається, вона щойно помітила інших: покоївку, маестра Колемона, пана Вардіса.

— Залиште нас, — наказала вона. — Я бажаю говорити з сестрою наодинці.

Вона тримала Кетлін за руку, поки всі виходили… і відкинула її, щойно двері зачинилися. Кетлін побачила, як привітність прожогом збігла в сестри з обличчя, немов сонце зайшло за хмари.

— Ти з’їхала з глузду, абощо? — напустилася Ліза на неї в ту ж саму мить. — Привезла його сюди, не спитавшись дозволу, ані словом не попередивши, аби втягнути нас у свої чвари з Ланістерами…

— Свої чвари?! — Кетлін не могла повірити власним вухам. У світлиці палав вогонь, та обличчя Лізи пашіло крижаною зневагою. — Від початку то були твої чвари, сестро. Це ж ти прислала мені того клятого листа, де написала, що Ланістери вбили твого чоловіка!

— Так, написала — аби ти знала і трималася від них якнайдалі! Я ж не гнала тебе на війну з ними! О боги, Кет, ти хоч розумієш, що наробила?!

— Матусю? — раптом проказав тоненький голосочок. Ліза крутнулася, важка сорочка захилиталася навколо неї. У дверях стояв Роберт Арин, князь Соколиного Гнізда, притискаючи до себе засмальцьовану ляльку з ганчір’я і вилупивши на сестер великі очі. То був хворобливий від народження, худенький хлопчик, замалий для свого віку, який ще й пересмикувався час від часу. Маестри так і називали цю хворобу: трясучкою. — Я почув голоси…

«Не дивно», подумала Кетлін, «Ліза трохи що не волала на все горло».

Сестра все ще дивилася вовком.

— Це твоя тітка Кетлін, дитинко. Моя сестра, пані Старк. Ти її пам’ятаєш?

Хлопчик лупнув на неї очима.

— Здається, — відповів він, блимаючи, хоча не мав ще й року від народження, коли його бачила Кетлін.

Ліза всілася коло вогню і мовила:

— Піди до матусі, мій солоденький.

Вона опорядила його нічну сорочку та пригладила гарне брунатне волосся.

— Хіба не гарний хлопчик? А ще й сильний який! Не вір тому, що про нього кажуть. От Джон знав правду і казав мені: «Міцне сім’я». То були його останні слова. Він все повторював Робертове ім’я, а за руку мені так вхопився, що лишив сліди пальців. «Скажи їм… міцне сім’я». Його сім’я. Він хотів, аби всі знали, який гарний та міцний росте в мене синочок.

— Лізо, — мовила Кетлін, — якщо ти маєш рацію щодо Ланістерів, тим паче ми маємо діяти швидко. Ми…

— Та не при дитині ж! — сіпнулася Ліза. — Він має таку ніжну вдачу. Авжеж, мій солоденький?

— Хлопчик є князем Соколиного Гнізда, господарем і захисником Долини, — нагадала Кетлін, — і зараз такі часи, що нам не до його ніжної вдачі. Нед гадає, що справа може дійти до війни.

— Мовчи! — визвірилася Ліза. — Ти лякаєш хлопчика!

Малий Роберт швидко зиркнув через плече на Кетлін і почав тремтіти. Його лялька впала долу на очерет, і він щільно притиснувся до матері.

— Не бійся, моя люба дитинко, — прошепотіла Ліза. — Матінка з тобою, ніхто тобі не зашкодить.