—Треба їхати далі, мосьпані, — мовила вона до Кетлін. — Якщо ваша ласка.

Кетлін лише кивнула.

Знову дали свіжих мулів. Її був білий. Мія всміхнулася, коли побачила його.

— Білявчик — розумничок, мосьпані. На ніжках стоїть міцно, ба навіть на льоду. Але дивіться, будьте обережні. Як ви йому не сподобаєтеся, буде хвицятися.

Білий мул, схоже, уподобав Кетлін, бо не хвицявся, дяка богам. Та й льоду не було, за що вона теж дякувала долі.

— Мати казали, що багато сотень років тому саме тут починався сніг, — мовила Мія. — Вище все завжди стояло біле, і лід ніколи не танув.

Вона здвигнула плечима.

— А я взагалі не пам’ятаю, щоб сніг лежав так низько. Та може, то було колись, у старі часи.

«Яка вона молода», подумала Кетлін і спробувала пригадати, чи сама була такою. Дівчина прожила півжиття влітку, нічого більше й не знала. «Зима насувається, дитино», хотіла сказати Кетлін до Мії, вже була й рота розкрила… Мабуть, врешті-решт з неї таки вийшов ще один Старк.

Вище Снігокраю вітер вив по-вовчому, неначе живий. Він наскакував нізвідки, мовби звір у пущі, а тоді зникав у нікуди, наче ховався. Тут і зорі сяяли яскравіше — так близько, що можна було торкнутися, і величезний рогатий місяць висів у чистому чорному небі. Піднімаючись, Кетлін помітила, що краще дивитися вгору, аніж униз. Сходи потріскалися та викришилися після століть морозу та відлиги, під ногами незліченних мулів, а висота навіть у темряві примушувала серце підскакувати до горла. Коли вони прийшли до високої сідловини між двома шпичастими скелями, Мія злізла на землю.

— Тут краще буде перевести мулів. Вітер буває трохи лячний, мосьпані.

Кетлін незграбно вибралася з тіні та глянула на стежку попереду: сажнів зо три завдовжки, майже три стопи завширшки, але з урвищем по обидва боки. Вона чула, як верещить вітер. Мія легко ступила уперед, а мул пішов за нею так байдуже, наче перетинав замковий двір.

Настала її черга. Але щойно Кетлін зробила перший крок, як заціпеніла від страху. Вона відчула порожнечу навколо себе, нескінченні чорні провалля, що оточували з усіх боків, зупинилася, затремтіла і злякалася іти далі. Вітер верещав на неї, крутив накидку, намагався стягнути за край. Кетлін намацала ногою крок назад, коротенький та несміливий, але позаду стояв мул — відступати не було куди. «Тут мені й кінець», подумала вона і відчула, як спиною тече холодний піт.

— Пані Старк! — покликала Мія через провалля. Голос доносився звідкілясь за тисячу верст звідти. — Ви здорові?

Кетлін Таллі-Старк проковтнула залишки гонору і відповіла:

— Я… не можу йти далі, дитино.

— Та можете, — відповіла байстрючка. — Кажу вам, можете. Дивіться, яка широка тут стежка.

— Не хочу дивитися.

Світ крутився навколо неї, мовби дитяча дзига: гора, небо, мули, все разом. Кетлін заплющила очі, аби вгамувати нерівний подих.

— Я повернуся по вас, — пообіцяла Мія. — Тільки не рухайтеся, пані.

Якраз рухатися Кетлін зараз бажала найменше у світі. Вона стояла і слухала вереск вітру та шурхотіння шкіри по каменю, поки не з’явилася Мія і не взяла її м’яко за руку.

— Можете заплющити очі, якщо хочете. Пустіть повід, Білявчик сам про себе подбає. Ось так, мосьпані. Я вас переведу, це просто — от побачите. Ану ж зробіть один крочок. Отак, ніжку переставте, посуньте просто уперед. От бачите! А тепер другу, легенько. Та ви б тут перебігли й оком не змигнули. Тепер ще одну, давайте. Отак-о.

Крок за кроком, нога за ногою дівчина-байстрючка перевела Кетлін, сліпу й тремтливу, через вузьке місце, а білий мул спокійно тупав собі за ними.

Вартовий замок під назвою Небосхил являв собою одну лише високу стіну у вигляді серпа, з каменю без розчину, прибудовану до схилу гори. Та навіть палаци Валірії не здалися б Кетлін Старк прекраснішими. Тут нарешті почалася снігова шапка: вичовгані роками камені Небосхилу припали памороззю, довгі язики льоду тягнулися з вищих схилів донизу.

На сході займався світанок, коли Мія Камінець загукала до варти, і перед ними розчинили браму. Всередині муру до нього були прибудовані похилі підйоми, а навколо складено безліч каменю всіляких розмірів, аби легко було скинути кам’яну лавину на чиїсь голови. У скельній стіні зяяло чорне гирло.

— Там стайні та казарми, — повідомила Мія. — Остання частина шляху лежить всередині гори. Темнувато, але хоч вітру нема. Мули доходять тільки сюди, а далі там такий… наче димар з печі, а всередині радше драбина, ніж сходи. Але нічого, ходити можна. Ще година, і будемо нагорі.

Кетлін подивилася вгору. Просто над головою вона бачила основу Соколиного Гнізда, бліду під вранішнім світлом. До неї залишалося якихось шість сотень стоп. Знизу Гніздо здавалося малим білим бджолиним стільником. Вона згадала розповідь дядька про кошик та коловорот.

— Ланістери хай мають гордість, — мовила вона до Мії, — а Таллі вдовольняться здоровим глуздом. Я їхала цілісінький день і майже всю ніч. Хай спустять кошика. Поїду разом з ріпою.

Коли Кетлін Старк нарешті досягла Соколиного Гнізда, сонце вже добряче здійнялося над горами. Вибратися з кошика їй допоміг кремезний сивочолий лицар у блакитному корзні та карбованому обладунку з соколино-місячним значком. То був пан Вардіс Еген, сотник замкової сторожі Джона Арина. Позаду стояв маестер Колемон, худий та стурбований, майже без волосся, зате з довжелезною шиєю.