— Хіба твій друг Сем хворий чи поранений?

— Скоро буде, — запевнив Джон, — якщо ви не допоможете.

Він розповів їм усе, навіть про те, як Привид кусав Раста за горлянку. Маестер Аемон слухав уважно, втупивши сліпі очі у вогонь, але Четове обличчя з кожним словом темнішало.

— Якщо ми не допоможемо Семові вижити, йому кінець, — закінчив Джон. — В науці меча він безнадійний. Моя сестра Ар’я порубала б його на шматки, а їй ще десяти нема. Якщо пан Алісер примусить його битися, то його напевне поранять чи вб’ють, і то дуже скоро.

Чет не стримався.

— Бачив я того товстуна у трапезній. Жирний кабан, а якщо ти правду кажеш, то ще й боягуз, яких світ не бачив.

— Може, й так, — зазначив маестер Аемон. — Скажи-но мені, Чете, що б ти зробив з таким хлопцем?

— Залишив би як є, — відповів Чет. — На Стіні слабакам не місце. Хай навчається, поки не буде готовий, хоч скільки це забере років. Пан Алісер або зробить із нього вояка, або вб’є — на те вже воля божа.

— Дурниці, — заперечив Джон. Він глибоко вдихнув, аби зібрати докупи думки. — Пам’ятаю, колись я запитав маестра Лювина, чому він носить навколо шиї ланцюга.

Маестер Аемон легенько торкнувся свого власного, попестив важкі металеві ланки зморшкуватими пальцями.

— Кажи далі.

— Він розповів, що маестрів комір виплетено з ланцюга, аби той пам’ятав про свою присягу служіння, — згадував далі Джон. — Я спитав, чому всі ланки зроблені з різних металів. До сірої ряси краще пасував би срібний ланцюг. Але маестер Лювин засміявся і відповів, що кожен маестер кує свого ланцюга, навчаючись. Різні метали позначають різні науки. Золото — науку про гроші та облік господарства, срібло — про зцілення, залізо — науку війни. А ще він сказав, що ланцюг позначає й дещо інше. Комір має нагадувати маестрові про державу, якій він служить, чи не так? Князі й вельможні пани — то золото, лицарі — то криця. Але з двох ланок не можна скувати ланцюга. Потрібні ще й срібло, чавун, свинець, мідь, спиж. То селяни, ковалі, купці й усі інші. Як ланцюг складається з усяких металів, так державі потрібні усякі люди.

Маестер Аемон посміхнувся.

— То й що?

— Нічна Варта теж потребує усяких людей. Чому б іще ми ділилися на розвідників, шафарів та будівничих? Пан Рандил не зробив з Сема воїна, і пан Алісер вже не зробить. Не можна перекувати свинець на залізо, скільки ти його не бий. Але хіба від свинцю немає користі? Чому б Семові не стати шафарем?

Чет сердито скривився:

— Приміром, ось я шафар. Гадаєш, то легка робота для боягузливих? Та шафарі усю Варту на цьому світі тримають. Ми полюємо, засіваємо лани, пораємо коней, доїмо корів, возимо дрова, куховаримо. Хто тобі одяг пошив, га? Хто харчів з півдня привіз? Шафарі, ось хто.

Маестер Аемон був чемніший.

— Чи вміє твій друг полювати?

— Він ненавидить лови, — мусив визнати Джон.

— Чи може він зорати ниву? — запитав маестер. — Правити возом або кораблем? Забити корову на м’ясо?

— Ні.

Чет зловісно реготнув.

— Бачили ми, що буває з м’якотілими паничами, коли їх приставляють до роботи. Задаєш їм збити масло — натирають кривавих мозолів. Даєш сокиру, аби дрова рубали — відрубують собі ноги.

— Є дещо таке, на чому Сем знається краще за всіх у Варті.

— Слухаю? — перепитав маестер Аемон.

Джон сторожко зиркнув на Чета, що сердито світив своїми червоними чиряками коло дверей.

— Він міг би служити вам, — швидко проказав Джон. — Він уміє складати числа, читати і писати. Приміром, ваш Чет читати не вміє, а Клідас слабкий на очі. А от Сем прочитав усі книжки в батьковій бібліотеці. Гадаю, що й з круками упорається. Тварини-бо його люблять. Привид — так той сам до нього припався. Може, Семові й не судилося добре битися, але ж навіщо його марно губити, коли можна приставити до корисної справи? Нічній Варті бракує людей. Хай робить щось таке, чого інші не можуть.

Маестер Аемон прикрив очі. Джон був злякався, що старий заснув, але той нарешті відповів:

— Маестер Лювин добре тебе навчив, Джоне Сніговію. Схоже, ти працюєш головою так само вправно, як і мечем.

— То ви кажете…

— Я кажу, що поміркую над твоїми словами, — поставив крапку маестер. — А тепер, гадаю, мені час спати. Чете, проведи нашого юного брата до дверей.

Вони влаштували табір серед купки осик поруч з верхньою дорогою. Тиріон збирав сухі гілки, поки коні пили воду з гірського потічка. Він нахилився по розщеплену гілку і роздивився її прискіпливим оком.

— Оця підійде? Я не маю хисту розпалювати багаття. То був клопіт Моррека.

— Багаття? — запитав Брон, спльовуючи. — Прагнеш смерті, курдупелю? Чи просто з’їхав з глузду? Вогонь приманить гірські роди за кілька верст. А я маю намір скінчити цю мандрівку живим, Ланістере.

— І як ти сподіваєшся це зробити? — спитав Тиріон. Він встромив суху гілку під пахву і пошукав ще серед куцих кущиків під ногами. Спина йому боліла від нахилів. До того ж вони ще й їхали від самого світанку. Пан Лин Корбрей з кам’яною мармизою випровадив їх крізь Криваву Браму і наказав ніколи не повертатися.