— Ви конче певні, що то не були прості розбійники? — м’яко запитав Варис з-за столу ради, що стояв унизу біля тронних сходів. Великий маестер Пицель неспокійно совався біля нього, а Мізинець тим часом грався пером для письма. Решта радників не з’явилася. У Король-Пущі бачили білого оленя, тож князь Ренлі та пан Барістан приєдналися до короля задля ловів, а з ними принц Джофрі, Сандор Клеган, Балон Лебедин і половина двору. Нічого не поробиш — довелося Недові сидіти на троні за відсутності короля.

Та він хоча б міг сидіти. Решта, не рахуючи радників, мала поштиво стояти або схиляти коліна. Прохачі, що скупчилися біля високих дверей, лицарі, вельможні пани та пані біля гобеленів, сіромахи на галереї, сторожа у кольчугах і сірих або золотих киреях — усі мали стояти.

Навколішки саме стояли селяни: чоловіки, жінки, діти, усі побиті і скривавлені, з нажаханими обличчями. Позаду них стояло троє лицарів, які привели їх для свідчень.

— Розбійники, пане Варисе?! — голос лицаря Раймуна Даррі просяк презирством. — Саме так, то були розбійники, жодного сумніву. Ланістерівські розбійники.

Нед відчував, як усюди в палаті люди, від вельмож до челядників, неспокійно напружилися. Він не міг вдавати подив. Захід кипів і готувався вибухнути, відколи Кетлін схопила Тиріона Ланістера. І у Водоплині, й у Кастерлі-на-Скелі скликали корогви, у проході під Золотим Зубом юрмилися озброєні загони. Кров проллється обов’язково, раніше чи пізніше. Аби ж тільки залікувати потім ті рани…

Пан Карил Ванс, лицар із сумними очима, доволі красний на вроду, якби обличчя йому не спотворювала величезна родима пляма винного кольору, махнув рукою в бік селян, що стояли на колінах.

— Це всі, хто залишився живий у городці Стригалі, ясновельможний пане Едарде. А ще загинули усі у Вендгороді і Мартоплясовому Броді.

— Встаньте, — наказав Нед селянам. Він ніколи не вірив тому, що люди казали, стоячи навколішки. — Усім встати.

Городець Стригалі потроху, по одному і двоє зіп’явся на ноги. Одного старця підняли попід руки, а ще одна юна дівчина у скривавленій сукні залишилася на колінах, втупившись порожніми очима у пана Ариса Дубосерда, що стояв біля підніжжя трону в обладунку Королегвардії, готовий захищати і оберігати особу короля… або ж, сподівався Нед, особу Правиці.

— Джосе, — мовив пан Раймун Даррі до товстого лисуватого чоловіка у фартуху броваря, — розкажи-но Правиці, що трапилося у Стригалях.

Джос кивнув.

— З дозволу вашої королівської милості…

— Його королівська милість полює на тому березі Чорноводної, — перервав його Нед, дивуючись, як можна прожити все життя у кількох днях їзди від Червоного Дитинця і не мати уявлення, який на обличчя твій король. Нед був одягнений у білий льоняний жупан з лютововком Старків на грудях; комір чорної штофової делії скріплював срібний значок його посади. Чорне, біле та сіре — усі відтінки правди.

— Я князь Едард Старк, Правиця Короля. Кажи, хто ти такий і що знаєш про тих нападників.

— Я тримаю… тримав… я тримав броварню і шинка у Стригалях, мосьпане, коло кам’яного мосту. Краще пиво на південь од Перешийка, люди так казали, перепрошую вельможного пана. Тепер його нема, як і решти, мосьпане. Вони прийшли, понапивалися як хотіли, решту вилили, а тоді підпалили моє добро, і мене б геть убили, якби упіймали… мосьпане.

— А нас спалили, — сказав селянин коло нього. — Наїхали, як стемніло, десь із півдня, підпалили ниви і домівки. Хто впирався, вбивали. То не були крадії, мосьпане. Худоби красти не хтіли, перепрошую, мою молочну корову вбили й покинули як була, теє, гайворонню на їдло.

— Запопали мого підмайстра, — мовив кремезний чоловік з поставою коваля і пов’язкою на чолі. Він вдяг до двору своє найкраще вбрання, проте на штанях брудніли плями, а свита була заляпана з дороги. — Ганяли його туди-сюди полями верхи, штрикали списами, наче звіра. Реготали, як хлопець тікав і кричав, а тоді здоровило прохромив його наскрізь.

Дівчина, що стояла на колінах, підняла голову на Неда, що височів над нею на троні.

— І матір мою вбили, ваша милість. А ще… ще… — Голос її закляк, наче вона забула, що хотіла сказати. А тоді почала схлипувати.

Розповідь продовжив пан Раймун Даррі.

— У Вендгороді люди шукали порятунку в своєму острозі, та стіни ж там дерев’яні. Нападники навалили соломи під дерево і спалили усіх живцем. Коли вендійці відчинили браму, щоб тікати від вогню, їх перестріляли лучники геть усіх, навіть жінок з немовлятами.

— Який жах, — пробурмотів Варис. — Які жорстокі бувають люди…

— І нас би так само спалили, та у Стригалях є паланка з каменю, — мовив Джос. — Хтіли вже нас викурити димом, та здоровило сказав, що уверх річкою смачніше яблучко висить. То вони й поїхали собі до Мартоплясового Броду.