— Вірно, — відповів батько. — І навіть твоя брехня… була не зовсім безчесна.

Він відклав Голку вбік, коли обійняв Ар’ю. Тепер він узяв клинка до рук знову, пішов з ним до вікна і постояв трохи, дивлячись у двір. Коли батько обернувся назад, то мав задумливі очі. Він усівся на лаву коло вікна, поклав Голку собі на коліна.

— Ар’є, сядь, будь ласка. Я спробую дещо тобі пояснити, якщо зможу.

Вона занепокоєно присіла на краєчок ліжка.

— Ти ще замала, щоб поділяти усі мої турботи, — почав він, — але ти роду Старків на Зимосічі. Ти знаєш наше гасло.

— Зима насувається, — прошепотіла Ар’я.

— Важкі й жорстокі часи, — продовжив батько. — Ми скуштували їх, дитинко, і на Тризубі, і коли впав Бран. Ти народилася довгого літа, сонечко моє, ти ніколи не знала нічого іншого, але зараз насувається зима. Це насправді так. Пам’ятай про знак нашого дому, Ар’є.

— Лютововк, — відповіла вона, думаючи про Німерію. Тоді, зненацька злякавшись, обійняла коліна, притиснувши їх до грудей.

— Я розповім тобі дещо про вовків, дитино. Коли випадають сніги і кружляють білі віхоли, вовк-одинак гине, але зграя виживає. Чвари та розрух — то розкіш, дозволена влітку. Взимку ми маємо захищати одне одного, зігрівати собою, ділити на всіх нашу силу. Якщо хочеш ненавидіти когось, Ар’є, то ненавидь тих, хто справді бажає нам зла. Септа Мордана — добра жінка, а Санса… Санса — твоя сестра. Ви можете різнитися одна від одної, мов сонце і місяць, та ваші серця повняться тією самою кров’ю. Тобі потрібна вона, а їй потрібна ти… а мені потрібні ви обидві, хай бережуть вас боги.

Батько казав так стомлено, що Ар’я аж зажурилася.

— Не те щоб я ненавиділа Сансу, — відповіла вона. — Насправді ні.

Вона збрехала тільки наполовину.

— Не хочу лякати тебе, але й брехати теж не хочу. Ми приїхали до темних і небезпечних місць, дитино моя. Тут не Зимосіч. Ми маємо ворогів, які бажають нас знищити. Ми не можемо воювати поміж себе. Твоє свавілля, твої втечі, люті слова, непослух… удома то були літні дитячі ігри. Але тут і зараз, перед лицем зими, що насувається — то зовсім інша справа. Час тобі дорослішати.

— Я подорослішаю, — пообіцяла Ар’я. Вона ще ніколи так не любила батька, як цієї миті. — Я можу бути сильною. Такою, як Робб.

Він простягнув їй Голку руків’ям наперед.

— Ось, тримай.

Вона витріщилася на меча, не вірячи своїм очам, і якусь хвилю боялася торкнутися — ану ж вона до нього потягнеться, і його знову заберуть. Але тоді батько мовив:

— Та бери ж, він твій.

Вона взяла меча до рук.

— Я можу його залишити? Насправді?

— Насправді. — Він посміхнувся. — Якщо заберу, то за два тижні знайду в тебе під подушкою щонайменше шпичасту булаву. Все ж спробуй не пхнути ним сестру, як би тобі не кортіло.

— Не пхну. Обіцяю. — Ар’я міцно притисла Голку до грудей і проводила батька до дверей.

Наступного ранку за сніданком вона сумирно попрохала септу Мордану про вибачення. Септа вирячилася на неї з підозрою, та батько кивком голови схвалив сказане.

Три дні по тому, опівдні, батьків управитель Вайон Пул сказав Ар’ї піти до малої трапезної. Столи там познімали з кобильниць, лави відсунули до стін. Палата здавалася зовсім порожньою, поки незнайомий голос не мовив звідкілясь:

— Ти спізнився, кльопчик!

Стрункий, тендітний чоловік з лисою головою та великим дзьобоподібним носом вийшов з тіні, тримаючи пару тонких дерев’яних мечів.

— Завтра маєш прикодітті опівдні. — Він мав співучу вимову Вільних Міст. Можливо, Браавосу або Миру.

— Хто ви такий? — запитала Ар’я.

— Я — твій учитель танці.

Він кинув їй одного з дерев’яних клинків. Вона спробувала вхопити, промазала і почула, як той торохтить по підлозі.

— Завтра ти упійматті. А зараз підніматті.

То була не просто палиця, а справжній меч, тільки з дерева: з руків’ям, хрестовиною й маківкою. Ар’я підняла його і збентежено вчепилася обома руками, тримаючи попереду себе. Він був набагато важчий, ніж здавався, і важчий за Голку.

Лисий чоловік поцокав язиком.

— Так не робітті, кльопчик. Се не обіручний меч, аби триматті обома руккамі. Візьми меча однією.

— Він заважкий, — відповіла Ар’я.

— Бо такий має бутті для рівноваги, і щоб твоя рукка набраля силі. Всередині порожньо і зальїтто свінеццо, таки-так. Однією руккою, треба так.

Ар’я прибрала з руків’я праву руку і витерла спітнілу долоню об штани. Меч залишився у лівій руці. Схоже, гостеві це сподобалося.

— Ліва є добре. Усе робицца навпаки, вороги будуть непевні. Зараз ти погано стоятті. Повернися бокко, отак добре. Ти тонкий, мов ратище списа, чи ти знатті? Се теж добре, трудніше поцілити. Тепер як триматті. Хочу подивиться.

Він підійшов ближче і втупився їй у руку, тоді переклав пальці по іншому.

— Таки-так, осюди. Не стискай аж отак, ні, тримай м'яко, ніжно.

— Що як я його впущу? — запитала Ар’я.

— Сталь повинна викодітті просто з твоєї руккі, — відповів лисий. — Ти здатна впустітті свою рукку на підлогу? Ні. Дев’ять роккі Сиріо Форель був перші меч дожа Браавосу, він знає такі речі. Слюккай його, кльопчик.

Це вже втретє він назвав її «хлопчиком».

— Я дівчинка! — заперечила Ар’я.