Мізинець навідався через годину після того, як пішов великий маестер. На ньому був жупан сливового кольору з пересмішником, вигаптуваним на грудях чорною ниткою, а поверх нього смугастий чорно-білий кунтуш.

— Я лише ненадовго, мій пане, — оголосив він. — Пані Танда очікує мене до обіду. Поза сумнівом, накаже засмажити жирне теля. І якщо його вигодували так само добре, як її дочку, то мені судилося луснути навпіл і померти. Як ся має ваша нога?

— Болить, як вогнем горить, а свербить так, що зводить мене з глузду.

Мізинець підняв брову.

— На майбутнє спробуйте не дозволяти коням падати на неї. Красно прошу вас одужувати швидше. У державі неспокійно. Варис приносить зловісні чутки з заходу. До Кастерлі-на-Скелі стікаються кінні та піші найманці, й то не заради сумнівного задоволення від застільної бесіди з паном Тайвином.

— Чи є звістки від короля? — запитав Нед вимогливо. — Скільки ще Роберт збирається полювати?

— Якби на те була його воля, гадаю, він не потикався би з лісу, доки ви з королевою не помрете од старості, — відповів пан Петир з легкою усмішкою. — Та не судилося. Тож треба думати, він повернеться, як щось уб’є. Здається, вони там знайшли білого оленя… або те, що його милості залишили од нього вовки, тобто щонайбільше роги та ратиці. Роберт просто навіснів, аж поки не почув балачки про велетенського вепра у глибині лісу. Тепер ніщо у світі йому не миле, поки він не здобуде ту потвору. Принц Джофрі повернувся цього ранку разом з Ройсами, паном Балоном Лебедином і ще двадцятьма іншими мисливцями. Решта лишилася з королем.

— А що Хорт? — спитав Нед, кривлячись від болю. З усіх ланістерівських посіпак Сандор Клеган непокоїв його найбільше після того, як пан Хайме утік з міста на поміч своєму батькові.

— Теж повернувся разом з Джофрі й відразу рушив до королеви, — посміхнувся Мізинець. — Я б охоче віддав сотню срібних оленів за те, щоб сидіти тарганом у очереті на його підлозі в ту мить, коли він дізнається про поїздку пана Беріка по голову його брата.

— Навіть сліпому видно, як Хорт ненавидить свого брата.

— Так, але ж це Хортові належить ненавидіти Грегора, а не вам — його страчувати. Тільки-но Дондаріон знесе верхівку з нашої Гори, земля і статки Клеганів перейдуть до Сандора. Проте я б не очікував від нього сердешної дяки — не така він людина. А тепер даруйте — на мене чекає пані Танда з її вгодованим телям.

На шляху до дверей пан Петир угледів важкого фоліанта великого маестра Малеона і зупинився, аби з цікавості відкинути його обкладинку.

— «Родоводи та сімейна історія великих домів Семицарства, з описами багатьох вельможних князів, шляхетних пань та їхніх дітей», — прочитав він. — Найнудніша читанка, яку я тільки бачив. Допомагає заснути, мій пане?

На коротку мить Нед завагався, чи не розповісти йому усе, та у жартах Мізинця було щось відразливе. У цього розумника глузлива посмішка ніколи не сходить з вуст.

— Джон Арин вивчав цю книжку, коли хвороба застигла його, — обережно мовив Нед, аби подивитися, що відповість на це Баеліш.

І той відповів саме так, як і завжди — саркастичним жартом.

— Ну то смерть мала прийти до нього, як жаданий порятунок.

На цьому вельможний пан Петир Баеліш відкланявся.

Едард Старк дозволив собі вилаятися. Крім його власного почту, у місті навряд чи можна було довіряти хоч комусь. Так, Мізинець переховував Кетлін і допомагав самому Недові у розслідуванні, проте його непокоїло, як швидко той вдався до порятунку своєї власної шкури, коли з пелени дощу виникли Хайме і його горлорізи. Варис був іще гірший. Попри усі його заяви про вірність, євнух знав забагато, а робив замало. Великий маестер Пицель з кожним днем все очевидніше здавався Серсеїним попихачем, а пан Барістан був старою людиною з суворими уявленнями про честь. Він би просто звелів Недові виконувати свій обов’язок.

Часу залишалося небезпечно мало. Скоро король повернеться з полювання, і честь змусить Неда піти до нього з усіма зібраними відомостями. Вайон Пул домовився про відправку Санси та Ар’ї браавоською «Відьмою вітрів» через три дні. Вони будуть у Зимосічі ще до збору врожаю. Нед більше не міг виправдовувати свої затримки занепокоєнням про їхню безпеку.

І все ж минулої ночі він бачив сон про дітей Раегара. Князь Тайвин поклав перед Залізним троном їхні тіла, загорнуті у кармазинові накидки своїх дружинників. То був розумний хід — проти червоної тканини кров не виглядала так відразливо. Мала принцеса була боса, у нічній сорочці, а хлопчик… хлопчик…

Нед не міг дозволити цього знову. Держава не здужала б ще одного навіженого короля, ще одного танку кривавої помсти. Слід було знайти якийсь спосіб для порятунку дітей.

Загалом Роберт не цурався милосердя. Пан Барістан не був єдиним, хто отримав від нього прощення. Великий маестер Пицель, Павук Варис, князь Балон Грейджой… усіх Роберт колись мав за ворогів, і усім дарував свою дружбу, честь і високі посади у обмін на клятви вірності. Кожного, хто вирізнявся хоробрістю та чеснотами, Роберт шанував, як належить шанувати відважного ворога.