— Зрозуміло, — відповів Ланістер. Він скуйовдив сніжно-біле хутро Привида в нього за вухами і сказав:

— Гарний вовчик, розумничок.

— Якби мене тут не було, він би вирвав вам горлянку, — мовив Джон. Поки що він перебільшував, та вовчик швидко підростав.

— Тоді краще тобі лишатися поблизу, — відповів карлик. Він звісив завелику голову набік і роздивлявся Джона двома різними очима. — Мене звуть Тиріон Ланістер.

— Я знаю, — відповів Джон і встав. Стоячи, він був вищий за карлика, і це його чомусь бентежило.

— А ти, вочевидь, байстрюк Неда Старка, так?

Джон відчув, як його наскрізь пронизало холодом. Він стиснув губи і нічого не сказав.

— Я тебе образив? — запитав Ланістер. — То прошу вибачити. Від карликів ніхто не вимагає вишуканої чемності. Цілі покоління дурників у блазенському лахмітті завоювали мені право вдягатися абияк і казати геть усе, що спаде на думку.

Він вишкірився.

— Але ж ти таки його байстрюк.

— Моїм батьком є ясновельможний князь Едард Старк, — сухо визнав Джон.

Ланістер вдивився у його обличчя.

— Так, зараз я й сам бачу. В тобі від півночі більше, ніж у твоїх братах.

— Зведених братах, — поправив Джон. Його потішило те, що сказав карлик, та він спробував не виказувати себе.

— Хочу дати тобі одну пораду, байстрюче, — мовив Ланістер. — Ніколи не забувай, хто ти є, бо світ однаково не забуде. Зроби зі своєї суті силу, а не слабкість. Викуй з неї такий собі обладунок, і ти вирвеш у ворогів з рук зброю.

Та Джон не мав настрою вислуховувати поради.

— Що ви можете знати про байстрюцьке життя?

— Усі карлики є байстрюками в очах своїх батьків.

— Але ви народилися в своєї матері законним сином Ланістерів.

— Та ну? — саркастично перепитав карлик. — От якби ж ти пояснив це моєму ясновельможному батькові. Бач, мати померла, народжуючи мене, тож він ніколи не був певний.

— А я навіть не знаю, хто моя мати, — відповів Джон.

— Поза сумнівом, якась жінка, як і в більшості людей. — Він подарував Джонові лукаву усмішку. — Запам’ятай-но, хлопче. Усі карлики, може, й байстрюки, та не усі байстрюки мусять бути карликами.

На цьому він повернувся і побрів собі на бенкет, висвистуючи якусь пісеньку. Коли він відкрив двері, зсередини ринуло світло, відкинуло чітку тінь на двір, і якусь мить Тиріон Ланістер стояв високий, як справжній король.

З усіх кімнат у великому кам'янці Зимосічі покої Кетлін були найтепліші — їй навіть вогонь доводилося запалювати нечасто. Замок збудували над природними гарячими джерелами, води з яких стриміли стінами і кімнатами, як кров людським тілом. Підземні води виганяли холод з кам’яних палат, живили скляні сади вологим теплом, не давали грунтові замерзнути. У десятку маленьких двориків день і ніч парували відкриті гарячі ставки. Навряд чи хто згадував про них влітку, а от взимку вони рятували все живе від смерті.

Кетлін завжди мала лазню, де аж парувала гаряча вода, а стіни її покоїв були теплі на дотик. Тепло нагадувало їй про замок Водоплин, про сонячні дні з Лізою та Едмуром. Але Нед ніколи терпіти не міг тепла. «Старки створені жити на холоді», казав він їй, а вона сміялася і відповідала, що хай би тоді мурували собі замка в якомусь іншому місці.

Тож коли вони скінчили кохатися, Нед відкотився і вибрався з її ліжка, як тисячу разів до того. Він перетнув кімнату, відкинув важкі завіси і одне за одним відчинив високі вузькі вікна, пускаючи нічне повітря до опочивальні.

Вітер вирував навколо нього, а він стояв голий і вдивлявся у темряву. Кетлін натягнула хутряну ковдру до підборіддя і мовчки спостерігала за чоловіком. Так він виглядав меншим і вразливішим — мов той юнак, за якого вона вийшла заміж у септі Водоплину п’ятнадцять довгих років тому. Її лоно трохи скиміло від його бурхливої пристрасті, та вона не зважала, бо відчувала у собі його сім’я і молилася про нове зачаття. Від народження Рікона пройшло вже три роки, а вона ж іще не стара і може подарувати чоловікові ще одного сина.

— Я відмовлю йому, — мовив Нед, повернувшись до неї. Сумнів гуляв його очима, звучав у голосі.

Кетлін сіла у ліжку.

— Так не можна. І не треба!

— Мій обов’язок тут, на півночі. Я зовсім не прагну служити Робертовим Правицею.

— Він цього не зрозуміє. Зараз він король, а королі не такі, як інші люди. Якщо ти відмовишся йому служити, він доскіпається, чому, а тоді рано чи пізно запідозрить, що ти зібрався змагатися з ним за владу. Хіба ти не бачиш, як це небезпечно?