— Колись мій батько поїхав на південь на виклик свого короля. І не повернувся додому.

У куточках Недових очей ледь помітно блищали сльози.

— То був інший час, — відповів маестер Лювин. — Й інший король.

— Так, — глухо підтвердив Нед, тоді всівся у крісло біля вогню. — Кетлін, ти залишишся тут, у Зимосічі.

Його слова пронизали її холодом до самого серця.

— Ні! — раптом вигукнула вона злякано. Невже він хоче покарати її? Невже вона більше не побачить його обличчя, не знатиме його обіймів?

— Ти залишишся. — Карбоване слово Неда не залишало місця для суперечок. — Ти маєш правити Північчю замість мене, поки я там відбуватиму в Роберта на побігеньках. На Зимосічі завжди має сидіти Старк. Роббові чотирнадцять років, скоро він стане дорослим чоловіком. Він має вчитися правити, а мене поряд не буде. Хай сидить у твоїй раді й готується до своєї години.

— Хай боги збавлять нас від неї ще багато років, — пробурмотів маестер Лювин.

— Маестре Лювине, я довіряю вам, як власній рідні. Радьте моїй дружині у всіх справах, малих і великих. Навчайте мого сина усього, що він має знати. Бо зима насувається.

Маестер Лювин поважно кивнув. Тоді запала тиша, поки Кетлін не зібралася з силами і не спитала те, чого боялася найбільше:

— Що буде з іншими дітьми?

Нед підвівся, забрав її у обійми і глянув просто у вічі.

— Рікон ще дуже малий, — мовив він м’яко, — хай лишається тут з тобою і Роббом. Решту дітей я повезу з собою.

— Я не зможу цього пережити, — відповіла Кетлін, тремтячи.

— Але мусиш. Санса вийде заміж за Джофрі, бо інакше не можна. Приводу сумніватися у нашій вірності престолові я їм не дам. Що до Ар’ї, то їй час вчитися південних двірських звичаїв. За кілька років нам доведеться думати вже про її заміжжя.

«Санса засяє на півдні, як сонце», подумала про себе Кетлін, «та й Ар'я, боги тому свідки, конче потребує кращого виховання». Поволі, неохоче вона відпустила дочок у своєму серці від себе. Але не Брана. Тільки не Брана.

— Гаразд, — мовила вона, — але прошу тебе, Неде, заради нашої любові, залиш Брана у Зимосічі. Йому ж тільки сім років.

— Батько послали мене виховуватися у Соколиному Гнізді, коли мені було вісім, — відказав Нед. — Пан Родрік каже, що принц Джофрі та Робб незлюбили один одного. Це недобре, але Бран може стати містком між ними. Він чудовий хлопчик, веселий і добрий, його легко полюбити. Хай росте разом з молодими принцами, хай стане їхнім другом, як я — Робертовим. Від цього нашому домові буде безпечніше.

Він мав рацію, і Кетлін це відчувала, та біль її легшим від того не ставав. Вона мусила втратити чотирьох коханих людей: Неда, обох дівчат, її любого синочка Брана. Тільки Робб та малий Рікон залишалися, аби втішити її. У велетенській і похмурій Зимосічі вона відчувала самотність вже зараз.

— Тоді хоч тримай його якнайдалі від стін, — удавано бадьоро мовила вона. — Ти ж сам знаєш, як Бран любить ними видиратися.

Нед поцілунками висушив їй сльози на очах, перш ніж вони ринули щоками.

— Дякую, моя люба пані, — прошепотів він. — Я знаю, як тобі важко.

— Що робитимемо з Джоном Сніговієм, пане? — запитав маестер Лювин.

Кетлін заціпеніла від цього імені. Нед відчув її гнів і віддалився.

Байстрюки народжувалися в багатьох чоловіків. Кетлін виросла, добре усвідомлюючи це. Її не здивувало, коли на першому ж році шлюбу Нед нарядив дитину від якоїсь дівчини, випадково стрінутої на війні. Врешті-решт він мав чоловічі потреби, а вони жили той рік нарізно. Нед воював на півдні, вона залишалася у безпеці батькового замку Водоплин. Її думками радше володіло немовля на ймення Робб, аніж чоловік, якого вона ледве спізнала. Зумів чоловік знайти собі якоїсь утіхи між боями — то й нехай. Якщо ж посіяне проросте, то хай він чесно забезпечить потреби дитини, думала вона.

Та Нед перевершив сподівання. Що не кажи, а Старки вирізнялися серед інших людей. Нед привіз свого байстрюка додому і перед усією Північчю назвав його сином. Коли війна нарешті скінчилася, і Кетлін поїхала додому, вона знайшла там Джона з його мамкою-годувальницею.

То був тяжкий удар. Нед не бажав ані слова говорити про матір байстрюка. Але в замку таємниці не сховаєш, і скоро Кетлін почула від власних покоївок байки, які переповідали вояки її чоловіка. Шепотіли про пана Артура Дейна, Вранішнього Меча, найгрізнішого з семи лицарів Королегвардії Аериса — начебто їхній молодий князь убив того у двобої. Далі розповідали, як Нед відвіз меча пана Артура до його вродливої юної сестри, у замок під назвою Зорепад на березі Літнього моря. До панни Ашари Дейн, ставної й прекрасної, з чарівними волошковими очима. Два тижні Кетлін збирала усю свою мужність, і нарешті однієї ночі у ліжку запитала чоловіка просто у обличчя, як усе було насправді.

Єдиного разу за всі роки подружнього життя Нед справді налякав її.

— Ніколи не питай мене про Джона, — мовив він холодним, як лід, голосом. — Він моя рідна кров, більше тобі знати не треба. А тепер, пані дружино, я хочу знати, звідки ви почули те ім’я.

Кетлін присягнулася коритися його волі й відповіла на запитання. З того дня шепіт замовк, і у Зимосічі більше не чули ім’я Ашари Дейн.

Хто б не була мати Джона, та Нед, мабуть, любив її понад усе, бо Кетлін ніяк не вдавалося переконати його відіслати хлопця геть. Це було те єдине, що вона ніколи йому не пробачила. З часом вона покохала чоловіка усім серцем, та полюбити Джона так і не спромоглася. Вона б пробачила Недові десяток інших байстрюків деінде, але тільки не в неї на очах. А Джон завжди був на очах, і поки ріс, ставав дедалі більше схожим на Неда — більше, ніж усі народжені нею законні сини. Від цього чомусь ставало ще прикріше.