— Маестер Лювин робить для Брана все, що можливо, — відповіла вона. Про Брана вона говорити не бажала — тільки не тут, не з цими людьми. Мізинцеві вона довіряла не більше, ніж на краплю, а Варисові не довіряла зовсім. І своє горе не збиралася поділяти з жодним.

— Пан Баеліш каже, що я маю дякувати саме вам за те, що я тут.

Варис захихотів, наче мале дівчисько.

— О так, мушу схилити винувату голову і сподіватися на ваше пробачення, моя добра пані. — Він опустився на стільця і склав руки. — Чи ви з вашої ласки не покажете нам кинджал?

Кетлін Старк витріщилася на євнуха у мовчазному потрясінні. «Та він справді павук», подумала вона, «якийсь ворожбит, або й гірше». Він знає таке, чого ніхто не може знати, якщо тільки…

— Що ви зробили панові Родріку? — спалахнула вона.

Мізинець здавався збентеженим.

— Я почуваюся лицарем, який прибув до поля битви без списа. Про який ще кинджал йдеться? І хто це — пан Родрік?

— Пан Родрік Касель служить майстром-мечником у Зимосічі, — повідомив його Варис. — Запевняю вас, пані Старк, доброму лицареві нічого не заподіяно. Він заходив до нас наприкінці дня, відвідав пана Арона Сантагара у зброярні, де вони побалакали про певний кинджал. Приблизно о заході сонця вони залишили замок разом і попрямували до того жахливого блощичника, який ви обрали для ночівлі. Саме там вони досі й сидять, п’ють у загальній залі, чекають вашого повернення. Пан Родрік дуже схвильований вашою відсутністю.

— Як ви все це знаєте?

— Мені шепочуть маленькі пташки, — відповів, посміхаючись, Варис. — Я маю знати різні речі, люба пані, така вже в мене служба.

Він знизав плечима.

— То ви маєте кинджала з собою, чи не так?

Кетлін витягла зброю з-під накидки і жбурнула на стіл перед ним.

— Ось. Можливо, ваші маленькі пташки зможуть прошепотіти мені ім’я його власника.

Варис узяв кинджала з перебільшеною обачливістю і провів великим пальцем по краю. Виступила кров, євнух верескнув і впустив зброю на стіл.

— Обережно, — зазначила Кетлін, — він гострий.

— Ніщо так не тримає гостроту, як валірійський булат, — додав Мізинець, поки Варис смоктав порізаного пальця і дивився на Кетлін з мовчазним докором. Мізинець зважив ножа у руці, приноровлюючись до нього, підкинув у повітря, піймав другою рукою. — Як він чудово врівноважений. Ви хочете знайти хазяїна, чи правильно я зрозумів мету вашого приїзду? Тоді вам не потрібен пан Арон, моя пані. Слід було відразу піти до мене.

— А якби я пішла, — запитала Кетлін, — то що б я від вас почула?

— Почули б, що такий ніж є тільки один у всьому Король-Березі.

Він узяв кинджал великим та вказівним пальцями, змахнув над плечем і кинув через кімнату вправним рухом зап’ястка. Ніж глибоко увігнався у дубові двері й затремтів.

— Власне, він мій.

— Ваш? — Якесь безглуздя. Петира взагалі не було у Зимосічі.

— Або ж радше був мій раніше, до турніру на іменини принца Джофрі, — відповів той, проходячи кімнатою, щоб вийняти ножа з дверей. — Я, разом з половиною двору, поставив за пана Хайме у кінному двобої.

Зніяковіла посмішка Петира зробила його на вид зовсім юнаком.

— Коли ж Лорас Тирел зсадив супротивника з коня, багато хто з нас трохи збіднів. Сам пан Хайме втратив сотню золотих драконів, королева — смарагдову підвіску, а я — свого кинджала. Її милість отримали смарагди назад, але решту переможець залишив собі.

— Хто то був? — завимагала Кетлін. В роті їй пересохло від страху. Пальці скрутив знайомий біль.

— Біс, — відповів Мізинець, поки пан Варис спостерігав за її обличчям. — Тиріон Ланістер.

Двір замку дзвенів піснею мечів.

Під шарами чорної вовни, вареної шкіри та кольчуги Джоновими грудьми стікав струмочок холодного поту. Він нападав, а Грен відступав, запинаючись і незграбно захищаючись. Щойно той підніс меча вгору, як Джон пройшов під ним і завдав замашного удару в підкрижжя, від якого Грен захитався. На Гренів удар знизу Джон рубонув згори, залишивши ум’ятину на шоломі. Щойно Грен спробував вдарити збоку, як Джон відкинув його клинка і добряче штурхонув кольчужним ліктем у груди. Грен втратив рівновагу і важко гепнувся на дупу в сніг, а Джон вибив йому меча з рук, полоснувши по зап’ястку і викликавши цим крик болю.

— Годі! — Пан Алісер Терен різав голосом не гірше за валірійський булат.

Грен притиснув до себе пошкоджену руку.

— Цей вилупок зламав мені зап’ястка.

— Цей вилупок підрізав тобі жили, розвалив надвоє твою порожню макітру, а наостанок ще й відрубав руку. Або ж зробив би це все, якби мечі були гострі. На твоє щастя, Варті потрібні люди не тільки в розвідку ходити, але й коняче лайно вигрібати.

Пан Алісер махнув до Джерена та Ропуха.

— Підніміть Бицю на ноги, йому ще по собі поминки готувати.