— Я чув, останнім часом пропало багато добрих розвідників, — мовив Ланістер, підіймаючись сходами до трапезної. Він скривив губи у посмішці і штовхнув двері. — Мабуть, чугайстри цього року дуже голодні.

Всередині палата була велетенська, і по ній гуляв вітер, хай навіть посередині у велетенському вогнищі ревіло полум’я. На кроквах просторого горища гніздилися гави. Джон чув їхні крики над головою, поки забирав у чергових кухарів з рук миску юшки та окраєць чорного хліба. Грен, Ропух та кількоро інших сиділи на лаві коло вогню, сміючись та лаючись грубими голосами. Джон задумливо дивився на них якусь мить, а тоді вибрав місце у дальньому кінці палати, якомога далі від решти їдців.

Тиріон Ланістер сів навпроти, підозріливо нюхаючи страву.

— Ячне вариво з цибулею та морквою, — пробурмотів він. — От би хтось відкрив кухареві очі, що ріпа — то не м’ясо.

— Це крупник з бараниною. — Джон стягнув рукавиці й зігрів руки парою, яка підіймалася від миски. Від запаху потекла слина.

— Сніговію.

Джон упізнав голос Алісера Терена, та в ньому бриніла якась дивна струна, що її він не чув раніше. Він обернувся.

— Князь-воєвода хоче тебе бачити. Негайно.

На якусь мить Джон так злякався, що не міг ворухнутися. Навіщо князеві-воєводі потрібно його бачити? «Невже якась звістка про Бенджена?», подумав він навіжено, «він загинув, видіння справдилося».

— Щодо мого дядька? — бовкнув він. — З ним усе гаразд, він повернувся?

— Князь-воєвода не звик чекати, — відповів пан Алісер. — А я не звик, щоб різні байстрюки замість виконувати мої накази починали їх обговорювати.

Тиріон Ланістер крутнувся на лаві й зіскочив з неї.

— Годі вам, Терене. Ви залякуєте хлопця.

— Не лізьте у справи, які вас не стосуються, Ланістере. Ваше місце не тут.

— Еге ж, моє місце при дворі, — відповів карлик, посміхаючись. — Одне слово у потрібне вухо, і ви помрете самотнім стариганом, більше не отримавши жодного хлопчини у навчання. А тепер кажіть Сніговієві, навіщо він потрібен Старому Ведмедю. Є звістки про його дядька?

— Ні, — відповів пан Алісер, — то зовсім в іншій справі. Вранці з Зимосічі прилетів птах зі звісткою, яка стосується його брата.

І одразу ж виправився:

— Зведеного брата.

— Брана! — видихнув Джон, підскакуючи на ноги. — З Браном щось сталося!

Тиріон Ланістер поклав йому руку на плече.

— Джоне, — мовив він, — прийми мої співчуття.

Джон його навіть не почув. Він вискочив з-під Тиріонової руки і широко закрокував палатою, а поки дістався дверей, перейшов на біг. До Воєводської Вежі він біг, відчайдушно продираючись крізь замети. Щойно вартові його пропустили, як він кинувся нагору, стрибаючи через дві сходинки. Коли Джон нарешті увірвався до князя-воєводи, чоботи його просякли талою водою, подих геть збився, а очі шалено вирячилися.

— Бран! — вигукнув він. — Що там про Брана?

Джеор Мормонт, князь-воєвода Нічної Варти, був грубий похмурий старий з величезною лисою головою та кошлатою сивою бородою. В нього на руці сидів крук, якого воєвода годував зернятками.

— Мені казали, ти вмієш читати.

Він зігнав крука, той заплескав крилами, полетів до вікна і сів, дивлячись, як Мормонт витягає з череса сувійчик паперу і дає його Джонові.

— Зерна, — забурмотів птах хрипким голосом, — зерна, зерна.

Джонів палець намацав обрис лютововка на білому воску зламаної печатки. Він упізнав Роббову руку, але літери розпливалися і стрибали, поки він намагався їх читати. Тоді він зрозумів, що плаче. А потім крізь сльози він зненацька склав слова у щось змістовне і підняв голову.

— Він отямився, — мовив Джон. — Боги повернули нам його.

— Калікою, — додав Мормонт. — Співчуваю, хлопче. Прочитай увесь лист.

Він прочитав слова, та вони не мали значення. Ніщо не мало значення. Бран буде жити.

— Мій брат буде жити! — гукнув він до Мормонта. Князь-воєвода похитав головою, взяв жменю зерна і свиснув до крука. Той прилетів воєводі на плече, каркаючи: «Жити! Жити!»

Джон ринув донизу сходами, всміхаючись на всі зуби і вимахуючи Роббовим листом.

— Мій брат житиме! — гукнув він до вартових. Ті перезирнулися. Далі Джон побіг до трапезної, де Тиріон Ланістер саме дожував свій харч. Джон ухопив коротуна під пахви, смикнув у повітря і закружляв навколо себе.

— Бран житиме! — заволав він. Ланістер дивився перелякано. Джон поставив його на ноги і сунув до рук листа. — Ось, читайте.

Навколо почали збиратися чорні братчики, зиркаючи з цікавості. За кілька стоп Джон побачив Грена з товстою полотняною пов’язкою на руці. Той дивився на нього радше занепокоєно, аніж розлючено. Джон підійшов до нього, але Грен відсунувся і підняв руки:

— Ану відійди геть, байстрюче.

Джон усміхнувся до нього.

— Вибач мені за руку. Колись мій брат Робб і мені отак загилив, тільки що дерев’яним мечем. Мені боліло, як семеро дідьків, а тобі, мабуть, іще гірше. Слухай, якщо хочеш, я потім покажу тобі, як захищатись!