— Дай-но я розповім усе сама, коханий мій. Так буде швидше. Слухай.

І він слухав, поки вона розповідала усе: від пожежі у бібліотеці до Вариса, стражників та Мізинця. Коли вона скінчила, Едард Старк сидів приголомшений біля столу, тримаючи кинджала у руці. «Бранів вовк урятував хлопцеві життя», майнула в нього млява думка. Що там сказав Джон, коли вони знайшли цуценят у снігу? «Вовченята самою долею призначені вашим дітям.» А він убив Сансину вовчицю, і заради чого? З провини? Зі страху? Яку ж дурість він учинив, якщо цих вовків послали самі боги?

Як Нед не потерпав із болю, а все-таки примусив себе поміркувати про кинджал та зміст подій навколо нього.

— Кинджал Біса, — повторив він. Якесь безглуздя. Він сплів пальці навколо гладкого руків’я з драконячої кістки і увігнав клинка у стіл, відчувши, як той пробиває дерево. Кинджал тремтів так, наче сміявся над ним. — Навіщо Тиріонові Ланістеру бажати Бранові смерті? Малий не зробив йому нічого поганого.

— Невже у вас, Старків, самий сніг між вухами? — запитав Мізинець. — Біс ніколи б не наважився на це сам.

Нед підвівся і зміряв кроками кімнату.

— Якщо до цього приклала руку королева, або ж, бороньте боги, сам король… ні, я в це не вірю.

І все ж, щойно він вимовив ці слова, як згадав той холодний ранок на полі курганів і Робертові балачки про горлорізів, яких слід надіслати до принцеси Таргарієн. Він згадав малого сина Раегара, його скривавлений, потрощений череп. Згадав, як король відвернувся від зробленого. Майже так, як відвернувся у трапезній палаті замку Даррі зовсім нещодавно. Він усе ще чув, як благає Санса, і згадував благання Ліанни.

— Швидше за все, король нічого не знав, — припустив Мізинець. — І то не вперше. Наш добрий Роберт дуже вправно заплющує очі на те, чого не хоче бачити.

На це в Неда не знайшлося відповіді. Перед очима стояло обличчя хлопця-різниченка, розрубаного мало не навпіл. Адже король не сказав про малого жодного слова. У голові Недові гупало.

Мізинець потягся до столу, витяг ножа з дерева.

— Та однак подібне звинувачення є зрадою. Ледве розкриєте рота, аби звинуватити короля, як уже танцюватимете перед Ілином Пейном. А от королева… якщо знайти докази, якщо примусити Роберта слухати, тоді, можливо…

— Ми маємо доказ, — мовив Нед. — Ми маємо кинджал.

— Оцей? — Мізинець недбало крутнув його у повітрі, тоді упіймав. — Гарна штука, але ріже на всі боки, пане мій. Біс, поза сумнівом, присягнеться, що кинджала було вкрадено або загублено десь у Зимосічі, а оскільки найманець мертвий, хто насмілиться стверджувати, що він бреше?

Він кинув кинджала Недові.

— Можу порадити тільки жбурнути його в річку і забути, що він взагалі колись виходив з валірійської кузні.

Нед зиркнув на нього холодними очима.

— Пане Баеліш, я маю честь належати до Старків на Зимосічі. Мій син лежить скалічений, і можливо, помирає. Він би вже помер, разом з Кетлін, якби не вовченя, яке ми знайшли у снігу. Якщо ви справді гадаєте, що я можу таке забути, то ви аніскілечки не порозумнішали від тієї днини, коли підняли меч проти мого брата.

— Може, я й справді той самий дурник, яким був тоді, Старку… та я стою тут живий, а ваш брат тліє у своїй морозній могилі вже років із чотирнадцять. Бажаєте зотліти поруч із ним — не мені вас відмовляти. Та я сам не палаю бажанням приєднатися до вашого з братом товариства.

— Ви остання людина, чийого товариства я бажав би будь-кому, пане Баеліше.

— Ви завдаєте мені глибокої рани. — Тут Мізинець поклав руку на серце. — Особисто я завжди вважав вас, Старків, досить відразливою породою, але Кет, з невідомої для мене причини, прикипіла до вас душею. Тож я спробую врятувати вам життя хоча б заради неї. Справа досить безнадійна, мушу визнати, але ж вашій дружині я ніколи не міг відмовити бодай у чомусь.

— Я розповіла Петирові про наші підозри щодо смерті Джона Арина, — мовила Кетлін. — Він обіцяв, що допоможе тобі знайти правду.

Едард Старк не надто радів з тієї допомоги, та все ж мав визнати, що сам би не впорався, а Мізинець колись був для Кетлін майже як брат. Та й хіба вперше Нед мусив діяти спільно з людиною, яку зневажав?

— Добре, нехай, — мовив він, затикаючи кинджала за пояс. — Ти казала про Вариса. Він знає усе?

— Не від мене, — відповіла Кетлін. — Ваша дружина все-таки не дурепа, Едарде Старку. Але Варис дізнається таємниці такими способами, про які ніхто не відає. Він володіє якимсь темним мистецтвом, Неде, присягаюся тобі.