Шрифт:
Однак історію Шепота має добре пам’ятати Учитель Посолонь, бо той колись давно був його учнем. Єдина надія на Вчителя. Самого сірого Шепота знайти майже нереально. А от діда… Горпина запевняє, що і дід живий. Якщо живий, то значить він із безсмертних. Ох, не все так зле. Тільки б він також не був сірим! Он Шепіт за сімнадцять років жодного разу не поцікавився сином. Це й не дивина. Сірі старалися навіть випадково не зустрічатися зі світлими, вважаючи тих, вкупі з темними, винуватцями усіх бід та безладу у світах. Себе ж визнавали справжніми виконавцями волі творця, його правицею та лівицею. Часто-густо провокували такі ситуації, стукаючи лобами дві ворогуючі сторони, а поки темні та світлі між собою чубилися, сірість брала гору. І тоді вже темним зі світлими треба було спільними зусиллями рятувати світ від сірості, яка з легкістю, коли не боротися, ковтала світи. Це як ракова клітина в організмі. Вона є в кожному тілі. Сприятливі умови – і вона росте. Результат її росту – смерть.
Уранці Остап із Птахою поверталися в Яроворот. Птаха попрощалася з Горпиною і чемно відійшла вбік, дозволяючи Остапу проститися з Горпиною.
– Ти гарний хлопчина, синку. Я рада, що моя онука вибрала тебе.
Остап зашарівся.
– Не червоній. Я це знаю. Вона ж моя онука. Вір у себе, синку, і в тебе все вийде.
Остап хитнув головою, погоджуючись, відповідав доволі серйозно:
– Бабусю, можна я буду так вас називати? – Горпина не заперечувала, хитнувши згідливо головою. – Бабусю, я знаю, відчуваю, ви якимсь дивом тримаєте з Мальвою зв’язок. Я почув випадково, як ви запевняли вчора Птаху, що у Мальви все гаразд. Я радий, дуже радий. І не запитую, як ви це робите, бо то не моє діло. Але, якщо зможете, передайте їй оце.
Остап витягнув зі своєї оберегової кишеньки маленьку мушлю, частинку його світу.
– Це частинка мене. Я люблю Мальву. Любитиму завжди.
Нарешті Птаха дала Остапу спокій, відпустивши в Яроворот трохи перепочити. Місяць метушливої тяганини світами у пошуках ключів від замкнених дверей серця – вони побували не в одному світі. Остап почувався переповненим. І хоча для безсмертного такі подорожі й не дуже виснажливі, однак для початківця, особливо для його ще не зовсім стабільної душі, то важкі випробування. Кілька днів відпочинку в звичному для ока оточенні серед мальв, добрих людей біля тисячолітнього дуба – і сили повернуться…
Птаха йшла Яроворотом. Могла, звичайно, переміститися за допомогою варгана – швидко та безболісно втрапити в те місце, куди прямувала. Однак вона також, як і Остап, любила Яроворот, його вулички, квіти, просто неймовірно глибоке небо. Це завжди тішило око, звеселяло душу. Перед Білобоговою фігурою зупинилася. Стала навколішки, склала руки на грудях хрестоподібно. Дивилася в кам’яні очі бога і шептала слова молитви, знаної з дитинства. То ще мама її навчила. І, коли промовляла наче звичайні слова, відчувала, що серце в грудях стає сонцем і добро наповнює навколишній світ. Наче сам творець благословляв її на той крок, який мала зробити. Перед кожною важливою справою приходила сюди, щоб отримати благословення. Інколи Батько-Білобог мав сумніви. Таке було, коли Птаха вперто тримала в собі таємницю про народження Мальви. Тоді вперто просила Білобога терпіння, вже знаючи, що Стрибог зрадник. Творець її любив, терпляче приймаючи всі її рішення. І коли вона привела у Світлий світ Стриба, творець перший прийняв його. Біла голубка опустилася на плече темного Стрибога, коли він разом із нею стояв навколішки перед Білобогом. Вона відчувала, що і Стрибог у той момент відчував це саме – єднання з небом, цілісність із ним, без різниці на якому ти боці, ти – частинка цілого і маєш право БУТИ.
Білобоже, сину Сварогів! Вірю в мудрість та чесність твою. Прийми, сину і батьку, молитву мою! Хвалимо Сварога, діда божого, який роду божому є началом і всякому роду криниця вічна, яка витікає влітку од джерела свого і взимку ніколи не замерзає. А тієї води живущої п’ючи, живемо, допоки не прийдемо до нього, як свої, прибудемо до лук його райських.Тоді Птаха повертала обличчя до неба, руки тягнула до нього долонями вгору, дивилася в очі сонцю:
І як нам творець створив світи Ясні, красні, милі, любі і веселі, Як нам довірив сю землю святу І на землю дари свої, Аби ми землю святу шанували, цілували, оберігали, Бо вона – наша мама, творцева жона. Земля свята нас на собі тримає І наше тіло тлінне в себе приймає. Шануймо землю святу І цілуймо землю святу!Тоді клала пожертву в чару Білобогову, найчастіше то була принесена з мандрів якась трава чи зілля, інколи дивний камінь, який сам знаходився, чи морська мушля, або навіть кольоровий пісок із тих світів, де тільки в них він і є…
«Ніколи не можна приходити до творця з порожньою душею та порожніми руками, з мізерними вчинками й мізерними бажаннями», – казав Учитель Посолонь. Посміхнулася згадці. Зараз її чекає непроста розмова з Учителем.
Учитель Посолонь наче чекав на ту розмову. Інколи їй здавалося, що він краще знає її, ніж вона сама, і не дає інструкцій до дії з однієї причини – їй слід вчитися, бо життя безсмертної – то безкінечна дорога у вічність через пізнання, яку ти долаєш наодинці з собою та богом. Птаха Учителю все розповіла – і про матір Остапа, і про батька, і про те, як Горпина порадила розбудити у хлопцеві міць землі.
Слухав уважно, не перебиваючи. Коли вона вмовкла, зітхнув:
– Ти, моя вірна ученице, доволі легко забула про Мальву. Невже так упевнена в тому, що їй не потрібна допомога? – Він ні в чому не звинувачував і не дорікав, він насправді дуже журився долею дівчинки і не розумів спокою Птахи. Невже вона так легко здалася, подарувавши її темним? Невже почувалася винною в тому, що раніше не розповіла Стрибогу про дочку?
Запитував і дивився просто в очі:
– Він не вартий такого дарунку, дочко. Невже ти так легко здалася, подарувавши Мальву темним? Ти її запитувала, чи хоче вона жити з ними? Так не можна. А тепер прикриваєшся Остапом. Хіба так можна? Рік доволі швидко промайне, і я впевнений, що нас попереду чекає битва з темними за Мальву.