замкнули в підземному царстві злі люди, але він мене врятує і витягне на волю, і покаже, який чарівний цей

світ. Він цілував мій прохолодний лоб і заплющені очі, гладив неслухняне волосся.

Я любила уявляти, буцімто я — справді красуня. Але, як могла, уникала порівнянь зі сліпою та

порцеляново-гарною героїнею роману Віктора Гюго «Людина, котра сміється». Мене часто з нею

порівнювали, навіть чужі люди, і це було боляче. Для мене це чомусь було боляче. Куди веселіше було

уявляти себе міс Підземелля. Чи як любив казати Рудий: «Міс Шахта». От я виступаю така велична, темношкіра королева (чи то засмага, чи бруд), а в моєму лобі сяє вмонтований шахтарський ліхтарик, що

замінює собою казкове: «а во лбу звезда горит». Уявляти таке було настільки смішно, що я не втримувалася

від реготу. «Корисні позитивні емоції, необхідний елемент терапії сміхом». Так називав це Рудий.

Несподіваний розвиток ринкової економіки та кінець холодної війни забрали у нас із Рудим батьків. Татові

запропонували очолити дослідницьку лабораторію в Канаді, зацікавили роботою та, якщо чесно, грішми, і

вони з мамою подалися «у наймити», як казала таткова мама. «Там, маючи роботу, достатньо грошей, я буду

менше за вас хвилюватися і, можливо, трохи пізніше, ніж очікувала, з'їду з глузду», — промовляла наша

мама на прощання.

І ми залишилися вчотирьох. Рудий, морська свиня Анжеліка, я та моя вірна гітара на ім'я Жітана. Авжеж, моя гітара, як і кожний порядний музичний інструмент, мала своє власне ім'я. Ми жили пристойно. Рудий

закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, у професійних

колах його відзначали як здібного режисера, «не без хисту», а сам він вдавав із себе режисера-

постмодерніста. Я заробляла на життя тим, що грала на гітарі, виспівуючи свої пісні на Андріївському

узвозі. Я могла не робити цього. Батьки регулярно надсилали нам гроші та речові передачі, але Рудий

наполягав на необхідності моїх виступів на узвозі. «Тобі потрібна соціальна адаптація, ти маєш

соціалізуватися», — переконував мене Рудий. — Твої публічні співи — це найкращий шлях до твоєї

соціалізації, до спілкування з різними людьми». Я слухала Рудого і співала майже щодня. Морська свиня

знай собі хрумала солодку моркву і вперто нехтувала буряком. І все наше життя було спокійне та

впорядковане, аж поки я не зустріла Еріку, і все пішло шкереберть.

Частина третя

Забавки

Як Ерік зустрів Міру,

Або як Міра зустріла Еріку

Сьогодні у погоди був добрий настрій, вона сонячно посміхалася до нас, людей. І більшість із нас, людей, тепло відповідали на її посмішку. Тому я вирішив, що мені не завадить походити парком. Погодувати білок, я люблю годувати білок, тому що вони, як на мене, набагато приємніші за голубів. У мене напружені

стосунки з птахами миру, мушу визнати, що порівняно з дитинством ці стосунки поліпшилися; такий

висновок роблю з того, що в дитинстві я гасав за голубами, щоб влучно плюнути їм на спину, а зараз я таке

роблю дуже рідко, можна сказати, що взагалі припинив це марне заняття: плювати на голубів. Білки —

зовсім інша штука. Вони симпатичні, спритні, пухнасті. Та що там казати, білки — дуже приємні тваринки, тому треба купити чогось смачненького і почастувати їх.

У житті багато несправедливості. Одна з них полягає в тому, що про голубів складено багато пісень, радянські композитори і поети, як змовилися, знай собі складали пісні про голубів, а от про білок — ні.

Наприклад, я знаю кілька пісень про голубів, а про білок — жодної. Ось лише декілька з них: «Летите, голуби, летите, нигде для вас преграды нет»; «Голуби летят над нашей зоной, голубям нигде преграды нет, как бы мне хотелось с голубями на родную землю улететь»; «Где бы ты ни был, чтоб ты ни делал, милый, я

прилечу голубкою сизокрылой». Ну, і все таке інше. Ліричні, романтичні, блатні пісні про голубів, багато, виявляється, у них прихильників. Це крає мені серце, серце, яке з дитинства віддано білкам. Треба написати

якусь пісню про білок.

Ще я люблю київські парки. Дерева завжди вищі за тебе, набагато вищі, дерева — казкові велетні, і ти

відчуваєш себе у парку малою дитиною, незважаючи на те, скільки тобі років. Час у парках спливає

повільніше, тільки тут почуваєшся вільною людиною, такою, в якої немає ніяких справ, окрім прогулянок

парком. У дитинстві я губився в Голосіївському лісі і зовсім не хотів, щоб мене знаходили. Я роздивлявся

лебедів та качок, кидав їм хліб. Збирав квіти, які ми, діти, називали «годинниками»; якщо крутити їхні