У тиші, порушуваній лише шурхотом ганчірки і бурмотінням прибиральниці, Верна підійшла до книжкової полиці і пробігла пальцем по древніх шкіряних палітурках.

— Як поживають твої старі кістки, Міллі?

— Ох, краще не питайте, аббатиса, а то знову почнете терзати мене, намагаючись вилікувати те, що не лікується. Роки, знаєте. — Міллі посунула коліном відро і перейшла до наступної ділянки килима. — Всі ми старіємо. Мабуть, сам Творець подбав, щоб не можна було вилікувати людину від старості.

Втім, тут, в Палаці, час, що не кажи, біжить куди повільніше. Висунувши від старанності кінчик язика, вона старанно терла килим. — Так, Творець милостиво дарував мені більше років життя, ніж я сподівалася.

Ця маленька тендітна жінка ніколи не сиділа без роботи. Навіть за розмовою вона не переставала возити ганчіркою, або відтирати пальцем пляму, або відколупувати нігтем шматочок налиплого бруду, якого ніхто, крім неї, не бачив.

Верна дістала навмання перший-ліпший фоліант і розкрила.

— Що ж, я знаю, що аббатиса Аннеліна була рада бачити тебе поруч протягом усіх цих років.

— О, так, багато років, багато. Так-так, багато років.

— Як я недавно зрозуміла, у аббатиси було мало можливостей завести друзів. Як добре, що у неї була ти. Не сумніваюся, мені буде не менш приємно, що ти завжди поруч.

Міллі неголосно вилаяла вперту пляму, яка ніяк не бажала відтиратися.

— Так-так, ми з нею частенько розмовляли по ночах. Пані Енн була така чудова! Мудра і добра. Готова була вислухати будь-кого, навіть стару Міллі.

Верна, посміхнувшись, неуважно перевернула сторінку.

— З твого боку було дуже люб'язно. Я маю на увазі з перснем і письмом.

Міллі підняла голову. На її тонких губах заграла усмішка. На мить вона навіть перестала орудувати ганчіркою.

— А, так ви теж хочете про це дізнатися, як і інші!

Верна різко зачинила тому.

— Інші? Які такі інші?

Міллі занурила ганчірку у відро і міцно віджати.

— Так інші сестри. Леома, Дульче, Марена, Філіпа, хто ж ще. Вони вам всі прекрасно знайомі. — Міллі проворно стерла одній тільки їй видиму плямочку на книжковій полиці. — Хтось ще теж питав, тільки я вже не пам'ятаю хто.

Вік, знаєте. Після похорону мені від них відбою не було. Але всі приходили поодинці, майте на увазі. — Міллі хихикнула. — І знаєте що? Всі так і зиркали по кутках, коли запитували про це. Верна поставила фоліант на місце.

— І що ж ти їм відповідала? — Міллі знову сунула ганчірку у відро.

— Сказала правду, звісно. І вам скажу те ж саме, якщо ви хочете послухати.

— Хочу, — кивнула Верна, намагаючись не видати свого нетерпіння. — Оскільки я тепер аббатиса, значить, повинна знати правду. Передихни-но трохи, Міллі, і розкажи мені.

Болісно охнувши, Міллі піднялася на ноги і кинула на Верну гострий погляд.

— Що ж, спасибі на доброму слові, аббатиса. Але у мене є робота, знаєте. Мені зовсім не хочеться, щоб ви подумали, ніби я ледащо і волію працювати язиком, а не ганчіркою.

Верна поплескала її по плечу.

— Не турбуйся з цього приводу, Міллі. Розкажи мені про аббатису Аннеліну.

— Ну, значить, бідолаха лежала на смертному одрі, коли я її бачила востаннє. Адже я прибирала і в покоях пророка. Там я її і побачила, коли прийшла прибирати. Нікому, крім мене, аббатиса не довіряла прибирати в покоях Натана. Не скажу, що я її засуджую за це; пророк був зі мною завжди добрий.

Хіба що іноді раптом виходив з себе і починав кричати. Ну, та ви знаєте. Ні, не на мене, а обурюватися, що сидить під замком стільки років. Я його розумію. На його місці будь-хто звихнувся би від такого сидіння.

Верна відкашлялась.

— Напевно, тобі було важко побачити аббатису при смерті?

Міллі торкнулася руки Верни.

— Ви навіть уявити собі не можете, як важко! У мене просто серце розривалося. Їй було дуже боляче, я бачила, але вона нічим цього не показувала.

Була такою ж лагідною, як завжди.

Верна нетерпляче покусивала губу.

— Ти хотіла розповісти мені про перстень і про лист.

— Ах так. — Міллі простягнула руку і зняла з плеча Верни ворсинку. — Давайте я буду час від часу чистити вам плаття? Недобре, щоб люди подумали…

Верна ласкаво, але рішуче прибрала з плеча зморщену руку старенької.

— Міллі, для мене це важливо. Не могла б ти розповісти, як до тебе потрапив перстень? — Міллі винувато посміхнулася.

— Енн сказала, що вмирає. — Так от прямо і заявила: «Міллі, я вмираю».