Дженнсен повернула Расті направо. Дорога пішла вгору по схилу. Тут, на схилі гори, стояли величезні дерева, їх нижні гілки росли високо над головами подорожніх, закриваючи свинцеве небо. Попереду лежала снігова цілина, і лише вузький пунктир слідів вказував подорожнім дорогу через ліс, під скелястими виступами кам'яних стін і по полегчуючих шлях кам'яних уступах.

Дженнсен переконалася, що хлопчик спить. Навколо не відчувалося людської присутності. Після палацу, болота Алтеї і Азерітських рівнин дівчині було дуже спокійно в цьому лісі. Себастяну ж, навпаки, ліси не подобалися. І сніг він теж не любив. Дженнсен же завжди зачаровували мир і спокій, священна тиша засніженої хащі.

Попереду показався димок. Схоже, наближався кінець шляху.

Обернувшись на матір, Дженнсен переконалася в правильності висновку. Коли подорожани досягли гребеня гори, вони побачили кілька дерев'яних будівель, що розташувалися уздовж порослого лісом схилу.

На розчищеній ділянці, обгородженій тином, стояв сарай. Поруч, у загоні, тупцював кінь. Раптом він підняла голову і вітально заіржав. Расті і Піт пхикнули у відповідь. Дженнсен свиснула в два пальці, і Расті кинулася через замети до невеликої хатини, найближчої до вершини і єдиної, з труби якої йшов димок.

Не встигли вони під'їхати ближче, як двері відчинилися. З будиночка назустріч подорожнім вийшов чоловік середніх років в накинутому на плечі лляному плащі. Його обличчя, закрите від холоду капюшоном, Дженнсен розгледіти не вдалося.

Чоловік узяв Расті за вуздечку.

— Ми привезли хворого хлопчика, — сказала Дженнсен. — Ви випадково не цілитель?

— Заносьте його в хату, — кивнув чоловік.

Мати дитини вже зісковзнула з коня і стояла біля Дженнсен, готова прийняти дитину на руки.

— Спасибі Творцеві, ви вдома…

Цілитель, заспокійливо поклавши руку жінці на плече, проводив до дверей.

— Можете поставити коней разом з моєю, а потім заходьте в будинок, — сказав він Себастяну.

Той подякував і повів коней у загін. Дженнсен пішла до хатинки.

У світлі згасаючого дня вона так і не розгледіла обличчя незнайомця.

Хоч і було безглуздо сподіватися, вона знала, що це Рауг'Мосс, і він міг би відповісти на кілька її запитань.

Осередок для вогню займав в хатині майже всю стіну з правого боку. На дверях, що ведуть у сусідні кімнати, висіли грубі полотняні фіранки. На полиці стояла лампа. Дивлячись на неї, доводилося вибирати пояснення: чи то поличка нерівна, чи то лампа перебрала зайвого. В осередку потріскували дубові дрова. Приємно пахло димком, кімнату висвітлювали відблиски веселого полум'я. Над вогнем, ледь зміщений убік, висів чорний від сажі чайник. Опинившись в теплій кімнаті після стількох днів, проведених під відкритим небом, Дженнсен відразу відчула, що їй жарко.

Цілитель поклав хлопчика на один з солом'яних матраців, що лежали уздовж стіни навпроти вогнища. Мати присіла неподалік, спостерігаючи, як він розгортає ковдру. Тим часом Дженнсен ретельно вивчала в вікно селище — хотіла пересвідчитися у відсутності несподіванок. З труб не йшов дим, слідів на рівному снігу теж не було. Проте судити про відсутність людей по цією ознакою було важко.

Дженнсен пройшлася по кімнаті, обійшла грубо збитий стіл, що стояв посередині, простягнула руки до вогнища. Звідси було видно дві маленькі кімнати. У них лежали матраци, на цвяхах висіло дещо з одягу, людей не було. Поруч із дверями стояли соснові шафи.

Мати хворого хлопчика прийнялася наспівувати йому щось тихе і спокійне. Цілитель швидко пройшов до шафи і дістав звідти кілька глиняних фляг.

— Будь ласка, принесіть вогню для лампи, — попросив він, розставляючи фляги на столі.

Дженнсен відщипнула лучинку від поліна, потримала у вогні вогнища, поки та не загорілася. Дівчина запалила лампу і поставила на місце лампове скло. Цілитель насипав у білу чашку порошок з глиняних фляг — по щіпці з кожної.

— Як хлопчик? — Пошепки запитала Дженнсен.

— Поганий, — відповів він. Дженнсен поправила гніт:

— Можу я чимось допомогти? — Цілитель закупорював чергову флягу.

— Якщо не важко, принесіть мені ступку і товкач. Вони лежать в буфеті, по центру.

Дженнсен дістала масивну кам'яну ступку і товкач, поставила на стіл перед лампою. Цілитель додав у чашку порошок гірчичного кольору. Він був так захоплений своєю роботою, що забув скинути плащ. Але тепер капюшон був знятий, і Дженнсен змогла гарненько розглянути його.

Лице цілителя, на відміну від чарівника Рала, не притягувало погляд. Не було нічого дивного ні в його круглих очах, ні в прямих бровах, ні в приємній лінії рота, яка чомусь здалася Дженнсен знайомою. Цілитель показав на пляшку з рифленого зеленого скла.