— Думаю, все підтверджується, — сказав капітан. — Я довго служив. Я втратив усяку надію і навіть не мріяв про таке. — Він завагався секунду, потім запитав: — А його дружина? Вона дійсно сповідниця, як кажуть? Я чув усякі байки про сповідниць, в тій стороні, де кордони, але ніколи не знав, чи правда це.

Дружина?.. Дженнсен ніколи не чула, що у лорда Рала є дружина. Дженнсен не могла уявити його з жінкою і не могла уявити жінку, яка захоче бути з ним.

Навіщо лорду Ралу дружина, якщо він може мати будь-яку жінку, яку тільки побажає?.. Дружина, та ще сповідниця!.. Що таке «сповідниці» також залишалося повною загадкою для Дженнсен, але сам титул звучав зловісно.

— На жаль, — сказала Дженнсен. — Я не зустрічала її.

— Я теж, — сказав Себастян. — Але я чув про них те ж саме.

Капітан неуважно всміхнувся:

— Я радий, що дожив до такого лорда Рала. Я радий, що з'явився лорд Рал, який, нарешті, візьметься управляти Д'харою так, як належить.

Дженнсен знову пішла вперед. Вона вирішила не звертати уваги на слова людини, яка рада тому, що лорд Рал намір завоювати світ і керувати ним від імені Д'хари.

Зараз Дженнсен всією душею мріяла про одне — вибратися з в'язниці і з Палацу. Вони пройшли по вузькому коридору, проминули залізну двері, і рушили повз тягнучих до них руки в'язнів.

Капітан цього разу лише загрозливо прогарчав на них, але і цього вистачило: ув'язнені прибрали руки і замовкли.

У в'язниці повисла напружена тиша.

Нарешті вони пройшли через останні оббиті залізом двері, перед сходами. І зупинилися.

Висока приваблива жінка, з довгою світлою косою, затягнута в червону шкіру, стояла, чекаючи їх. Вираз її обличчя був подібний до блискавки, яка збирається вдарити.

Це могла бути тільки Морд-Сіт.

Ніщо тепер не могло виявитися випадковим. Звуки кроків луною відлітали від стін, і все ближче насувалися, збираючись над їх головами в грозову хмару…

По тілу Дженнсен, від колін до самих коренів волосся, хвилею пробігли мурашки. Рівним, розміреним кроком жінка обійшла їх колом, оглянувши з голови до п'ят. Як яструб, виглядаю здобич…

Дженнсен тут же помітила ейдж, зброю Морд-Сіт, прикріплену витонченим ланцюжком до зап'ястя. Дівчина знала: вона володіє смертельною силою, хоч і виглядає звичайним шкіряним стержнем довжиною не більше фута.

— Що за важливі особи з'явилися сюди! — Пролунав шовковий голос Морд-Сіт, що переводила мертвий погляд холодних очей з Себастяна на Дженнсен і назад. — Дехто вирішив, що мені необхідно спуститися і особисто простежити за подіями. За жінкою з рудим волоссям… Здається, через неї можуть виникнути проблеми… Як ти думаєш, про що він так турбувався?

Капітан вийшов з-за спини Дженнсен:

— Тут не сталося нічого такого, що б вимагало вашого втручання.

Пролунало легке клацання, і ейдж опинився в кулаці Морд-Сіт, спрямований капітану в обличчя:

— Вам ніхто не давав слова. Я запитала молоду жінку. — Гострий як бритва погляд тепер був звернений тільки на Дженнсен. — Як ти думаєш, чому він міг просити про необхідність моєї присутності?!

«Дженнсен».

— Тому що, — сказала Дженнсен, не в силах відвести погляду від цих холодних блакитних очей. — він самозакоханий ідіот і не виніс, що я йому не підіграла тільки тому, що він носить білий одяг.

Посмішка, що народилася на обличчі Морд-Сіт, віддавала данину поваги правдивості сказаного Дженнсен.

Але при вигляді Себастяна вона випарувалася. Поглядом, знову зверненим на Дженнсен, здавалося, можна було різати сталь.

— Самозакоханий він ідіот чи ні, це справи не міняє. Є в'язень, і для його звільнення необхідно щось більше, ніж твоє слово.

«Дженнсен».

Дженнсен роздратовано вийняла з-за пояса ніж, сунула руків'я до лиця жінки:

— Мого слова достатньо. Ось підтвердження.

— Дурниця, — шовковим голосом прошипіла Морд-Сіт.

Кров кинулася Дженнсен в обличчя:

— Невже…

— Ти думаєш, мене так просто надурити? — Червона шкіра обтягуючого костюма рипнула, коли Морд-Сіт нахилилася до Дженнсен. — Приходиш сюди, розповідаєш казки, тикаєш ножичком і вважаєш, що всі наші підозри моментально випаруються?

Гладкий шкіряний одяг лише підкреслював силу тренованого тіла. Дженнсен почувалася маленькою і потворною поряд з цим бездоганним втіленням смерті. А всі ідіотські байки, якими вона намагалася нагодувати цю впевнену в собі жінку, що бачила всю їх шиту білими нитками розповідь, лише погіршували становище. Але повертати було пізно: це було рівносильно підписання їм з Себастяном смертного вироку.