— Слухай, Іване, а чого ти не питаєш, поклав я квіти на могилу твого друга чи не поклав?

Кларк загальмував машину і з подивом обернувся до Гойди. Його густі чорні брови полізли на лоб.

— Васьок, а навіщо я буду про це питати, коли твердо знаю, що ти… Моя просьба свята, її не можна не виконати.

Кларк тричі проїхав по центральній частині міста. Нехай яворяни побачать, як «демобілізований старшина Іван Бєлограй», майбутній чоловік Терезії Симак, любить дітей, як він подружився з явірською знаменитістю Василем Гойдою.

— Ну, а тепер куди? — спитав Кларк, коли повернулись на Залізничну вулицю і висадили дітвору.

— Куди хочеш, — покірно сказав Василь Гойда, — хоч на край світу. Люблю машину! — Він ніжно погладив білосніжний руль. — Здається, не тим шляхом пішов. Доведеться перекваліфікуватися на шофера.

Бєлограй ляснув Гойду по коліну:

— Васьок, давай махнемо по всьому Закарпаттю!

— Поїхали!

Вирушили на північ центральною дорогою. Відцвітаючі яблуні та груші впритул підступали до автостради. Струмінь вітру, завихрений швидким рухом машини, зривав з дерев біло-рожевий цвіт і устилав ним асфальт і узбіччя.

— Бачиш, Васьок, як жмемо! — підморгнув Бєлограй.

Гойда мовчки, з щасливою посмішкою на губах кивнув головою.

Перед великим залізничним тунелем, біля цегляної будки колійного обхідника Бєлограй зупинив машину, стурбовано подивився на прилади:

— Перекур: мотор трохи перегрівся. Вижимав на радощах зайві кілометри. Охолоне вода, і поїдемо далі. Хоча — навіщо чекати! Давай краще змінимо воду. Он і колодязь, на наше щастя.

Кларк і Гойда попрямували до будиночка, обгородженого невисоким частоколом, з черешнями під вікнами. Доріжка, викладена річковою галькою, посилана свіжим піском і обсаджена кущастими жоржинами, з'єднувала автостраду з володінням колійного обхідника.

Це була залізнична будка, яка правила Кларкові за орієнтир тієї туманної ночі, коли він переходив кордон. Зупинився він тут не випадково. Ще в ті дні, коли готувався до переходу кордону, запланував завербувати Пєвчука і поступово підготувати з нього свого найближчого помічника. Справа здавалася Кларку надійною. Тарас Кузьмич Пєвчук був рідним братом Дениса Пєвчука, американця закарпатського походження, який уже двадцять років живе у Нью-Йорку, має дружину-американку, дітей і звання лейтенанта американської портової поліції. Передбачливий Джон Файн, споряджаючи Кларка в Явір, наділив свого підлеглого листом, власноручно написаним Денисом Пєвчуком. Брат колійного обхідника в перших рядках, як годиться, передавав привіти, потім описував своє життя в далекій Америці і просив Тараса не забувати його і писати йому частіше «через подавця цього листа».

Само собою зрозуміло, Кларк не мав наміру вручити Тарасу Пєвчуку послання брата тепер, під час першої ж зустрічі. Не розкриється він перед ним і вдруге, можливо, і втретє. Агент, який одержав завдання працювати з дальнім прицілом, має можливість не поспішати.

Мета сьогоднішнього відвідання Пєвчука була дуже скромною: близько познайомитися з колійним обхідником, завоювати його прихильність до себе з допомогою Василя Гойди і виграних по облігації грошей. Оце поки що й усе.

Куплений за гроші, готовий убивати і руйнувати заради грошей, рискуючи життям, заради грошей, Кларк вважав гроші найсильнішою своєю зброєю, універсальним засобом, в. однаковій мірі придатним. для вербування механіка Гойди і колійного обхідника Пєвчука. Кларк був переконаний, що все купується, все продається. Треба лише вміти це зробити.

Кларк підійшов до огорожі, постукав підбором чобота об хвіртку. На кам'яний ґаночок вийшов господар.

— Гей, вуйку, не пошкодуй відро водички для пролетарських туристів!

Господар не поспішав з відповіддю. Кремезний, лобатий, широко розставивши ноги, він стояв під тінистим навісом. Обличчя його було вилицювате, засмагле до чорноти. Шия товста, м'ясиста, кисті рук богатирські. Це й був Пєвчук — колійний обхідник. Він мовчки, приклавши долоню до очей, вдивлявся в людей, що стояли біля хвіртки.

— Здоровенькі були, Тарасе Кузьмичу! — Гойда зняв картуз, вклонився.

— А, це ти, Василю! — сотні найдрібніших зморщок збігали по твердому, наче вирізьбленому з граніту, обличчю Пєвчука: він усміхнувся. — Здоров був, механіку!

Гойда і Пєвчук були знайомі. Щоразу, піднімаючись поїздом у гори, Василь бачив могутню постать обхідника або біля шлагбаума переїзду з жовтим прапорцем у піднятій руці, або з ліхтарем перед входом у великий тунель, або на краю провалля, біля мосту через гірську річку Латорицю.

Залізничники потиснули один одному руки. Гойда кивнув у бік Кларка:

— Це мій друг, демобілізований старшина, власник ось цієї розкішної машини.

Кларк, приклавши руку до козирка, скромно додав:

— І слюсар Явірського депо. Третій розряд. — Він засміявся і енергійно трусонув важку, мозолисту руку Пєвчука.

— Слюсар? — з удаваним розчаруванням промовив Пєвчук. — Тільки й того? А я думав, ви міністри. Не менше.

— Майбутні міністри, папашо. Ми живемо, самі знаєте, в такий час, коли й проста куховарка повинна вміти керувати, державою. — Кларк оглянувся через плече на машину, — То як там з водичкою, Тарасе Кузьмичу? Наша красуня пити захотіла. Позичте відерце.»