Кларк, не зменшуючи кроку, зближався з людиною, яку він, не знаючи ні її прізвища, ні імені, ні звідки родом, ні її місцепроживання, добра чи погана, молода чи стара, прирік на смерть.

Верховинський пастух, зіткнувшись лицем в лице з Кларком, зупинився, стягнув капелюх і привітно, як добре знайомому, вклонився:

— Ось і ви! Здрастуйте! Ми вас уже два дні виглядаємо. Ви з Ужгорода, так? Ветеринар? Де ж ваш провідник?

Кларк мовчав, з цікавістю роздивляючись чоловіка, якому лишилося жити одну або дві хвилини. Волосся в нього попелясто-буре, з густою сивиною на скронях. Високий лоб поритий глибокими поперечними зморшками. Під темними бровами молодо світились великі сірі очі. М'ясистий ніс, щоки і підборіддя грубо обвітрені.

Понуре мовчання Кларка, його пильний погляд, що не віщував нічого доброго, злякав пастуха. Він перестав усміхатися і відступив назад, до коня, неначе шукаючи в нього захисту.

Кларк вистрілив.

Дуже розріджене повітря приглушило звук пострілу — його було чути не далі як за двісті метрів…

У бесагах не знайшлось нічого їстівного і корисного для Кларка. Він відтягнув труп за найближчі кущі, відвів коня в ліс, прив'язав до дерева, щоб його не було видно із стежки, і рушив далі. Але тепер він ішов осторонь від пастушачої дороги, Оленячим урочищем. Непроглядними хащами. За компасом. Відкриті місця зовсім обминав. Тільки коли настала темрява, він знову вибрався на пастушачу стежку. Насунула ніч, а Кларк все ще йшов. Удосвіта трохи відпочив. Спав на ялинових гілках, під відкритим небом. Рано-вранці, з першим проблиском дня, знову йшов.

Високогірний кордон наближався, але й сили Кларка вичерпувались. Дрібний рясний дощ, який почався ще позавчора, не вщухав. З півночі, від перевалів, одна за одною насували важкі, рихлі хмари, несучи в тепле Закарпаття нетравневий холод і вологу. В ущелинах з ранку до вечора не рідшав присмерк. Хвойні ліси, наскрізь просякнуті вологою, похмуро чорніли на гірських схилах крізь дим туману. Струмки, потоки і річечки шумно клекотіли на замшілих валунах і шалено мчали вниз, до Тиси.

Наскрізь промоклий, вкрай виснажений, — знесилений, Кларк змушений був кінець кінцем залишити непрохідні хащі Оленячого урочища і вийти на небезпечні полонини. Знову був великий риск зустрітися з людьми, але ще більшим і непереборнішим було бажання обсушитися біля палаючого багаття, поїсти пастушачого хліба, випити овечого молока і покурити.

Тоненький струмочок, який просочувався крізь смарагдовий мох, вивів Кларка на трав'янисту галявину, затиснену з трьох боків стрімкими скелястими схилами гірських вершин, що становили верхній пояс альпійських луків. Три пастушачі рублені курені — колиби — стояли біля джерела. Недалеко від них — відкриті загородки для худоби. Невеличка отара овець паслась на галявині. Слабкий вітерець, що повіяв у бік Кларка, доніс запаморочливий аромат кислої вовни і теплого молока. Хоч яка велика була спокуса, однак у Кларка все-таки вистачило витримки просидіти до темряви в ялиннику і розглядіти все, що йому потрібно. Вівчарів на полонині було мало — лише двоє. Їм допомагали три кудлаті вівчарки — вовкодави.

Подоївши овець, вівчарі злили молоко з дерев'яних відер у бочку, накрили її білим полотном, віднесли в льох, викопаний тут же, під горою, і пішли спочивати. Незабаром над крайньою колибою, над її широким отвором, прорізаним у покрівлі, здійнявся високий і густий стовп диму, виблискуючи іскрами. Вівчарі, як видно, заходилися вечеряти.

Насамперед Кларк вирішив досхочу наїстися. В льоху, як він догадувався, було не лише молоко, а й бринза і масло. Але як туди пробратися, не стривоживши собак? Він обійшов галявину гірським схилом і потім спустився до льоху з підвітряного боку. Собаки, чекаючи решток пастушачої вечері, лежали на порозі колиби і не зачули чужого.

Наївшись і взявши з собою; чималий кусок бринзи, Кларк залишив льох і готовий був знову цілу ніч йти по карпатських урвищах. Але не встиг він зробити й кілька кроків, як почув позад себе люте гавкання собак. Зупинився, міркуючи, як вигідніше зробити в його становищі: відбиватися від вовкодавів палицею, перестріляти їх, мовчки тікати, маскуючись під вовка («не втечеш — загризуть»), чи, нарешті, покликати на допомогу вівчарів? Вибрав останнє: дуже вже промок і змерз Кларк, обважнів, дуже вже хотілось йому просушитися і поспати хоч з годинку біля багаття, скурити цигарку, занадто вже понадіявся він на те, що не викличе у вівчарів підозри.

Кинувши бринзу собакам, що наближалися, Кларк видерся на невисоку криву сосну і закричав з удаваним переляком:

— Ого-го-го!..

На порозі колиби, заслоняючи собою яскравий вогонь ватри, зачорніли постаті вівчарів.

— Хто там? — суворо спитав молодий, дужий голос.

Собаки оскаженіло гавкали, рвали кігтями і зубами кору з дерева.

— Рятуйте, люди добрі, загризуть!

Той самий молодий, дужий голос щось крикнув собакам, і вони замовкли, неохоче побрели в колибу, оглядаючись і злісно гарчачи.

Кларк спустився на землю. Підійшли вівчарі. Піднявши над головою гасові ліхтарі, вони мовчки, насторожено дивилися на чужу людину.

Кларк зняв картуз, пригладив долонею вогке волосся і, намагаючись бути більше зляканим, ніж привітним, простягнув руку:

— Добрий вечір!

Вівчарі стримано відповіли.

— Ух, ну й налякали ж мене ваші звірюки! На все життя!

Попереджаючи неминучі запитання, Кларк відрекомендувався обласним ветеринаром, відрядженим на відгонні пасовища з науковою метою.