В дальньому кутку більярдної полум'янів величезний, подібний до грота, камін. Вогонь вилискував на різьбленому і полірованому дереві крісла — улюбленому місці відпочинку Артура Крапса. Крісло було порожнє.

Шеф грав у більярд без партнера. З деякого часу він любив вигравати тільки в себе і програвати тільки собі. Як не важко було на душі у Джона Файна, він все-таки з цікавістю вп'яв очі в «Бізона», недоступного для очей смертного. В останні роки «Бізон» вів відлюдне життя. Свою резиденцію він залишав тільки в тих рідких випадках, коли його викликало начальство з доповідями або за особливо важливими вказівками. Артур Крапc забув ті дні і роки, коли жив так само, як мільйони людей. Усе, що б не робив він тепер, було оточене найсуворішою таємницею.

Крапc не був ні прикажчиком Уолл-стріту, ні завзятим чинодралом генштабу. Сам він був найкрупнішим капіталістом, мільйонером, одягнутим в генеральський мундир. Крапc — власник сталеплавильних і деревообробних заводів, він у складі правлінь найбагатших компаній «Одяг» і «Взуття», співвласник банків у Бразілії, Перу, на Алясці, в Анкарі. Було що робити «Бізону» по власних підприємствах, однак він вважав за краще покинути бізнесменство. Заводами, банками і компаніями керували, примножуючи капітал, довірені особи Крапса, а сам він цілком віддався Європейському розвідувальному управлінню, цьому найважливішому форпосту космополітів-мільйонерів. Тут, на передньому краї боротьби з комунізмом, «Бізон» діяв, не шкодуючи ні «чіл, ні часу.

Його колеги, одягнуті в офіціальні мундири, виступаючи проти волелюбних країн, свою ненависть до нашого способу життя прикривали фіговими листками захисту демократії, оглушливо били в барабани, трубили в громогласні труби так званого «вільного світу». «Бізон» не мав потреби в цьому маскуванні, його слова ніколи не розходилися з ділом. Він робив те, про що говорив, говорив про те, що робив.

«Бізон» був одним з тих людей, що підготували законопроект, який випрошував у законодавчих органів незліченні суми грошей і право на найширшу і найпідлішу таємну війну проти Радянського Союзу та його друзів. У нього була одна мета, одне завдання — будь-якими, найпідступнішими способами підривати нашу могутність, послаблювати нас скрізь, де тільки можна, щоб забезпечити умови воєнного розгрому, нашої повної капітуляції перед світовим імперіалізмом.

Усі зусилля «Бізона» і його таємної армії були спрямовані на те, щоб, проникнувши на радянську землю, наносити нам удари по найжиттєвіших місцях: підривати мости і греблі, підпалювати заводи й фабрики, пускати під укіс поїзди, добувати секретні документи, поширювати провокаційні чутки і зводити наклепи на чесних людей.

«Бізон» мав у своєму майже безконтрольному віданні сотні тисяч доларів, фунтів, франків, марок, лір, пезо, його секретні донесення читалися в банківських офісах і розвідштабах. В силу «Бізона», в його плани вірили всі, хто ненавидів нашу країну, хто таємно і явно готував війну проти нас.

«Бізон», звичайно, не народився генералом чи мільйонером або начальником розвідцентра «Південь». Починав він свою діяльність з малого. Коли був молодшим, йому довгий час не таланило. П'ять років носив він лейтенантські погони, десять років ходив у званні старшого лейтенанта. Але всі ці роки затяжної службової летаргії, як визначив їх сам Крапc, його не покидала думка швидко, одним ринком просунутись по крутій службовій драбині. Наступний чин після старшого лейтенанта його вже не приваблював: чи варто було стільки років чекати, терпіти, вислужуватись, щоб одержати капітанські погони?! Ні, він мріяв тільки про генеральські зірки. Капітан, майор, полковник — на всіх цих проміжних інстанціях затримуватися якомога менше. Швидше, швидше в генерали! Але як це зробити старшому лейтенантові, синові небагатого фермера з неврожайних прерій, не забезпеченому грішми, солідними зв'язками і без особливого зовнішнього вигляду? Таланти? Так, на думку Артура Крапса, у нього було їх більше ніж досить. Він мав надзвичайну пам'ять: прочитавши сторінку будь-якої книги, закривав її і, дивлячись у стелю, повторював усю, від першого до останнього рядка, дослівно. Пробувши в якій-небудь кімнаті кілька хвилин, фотографував очима всі речі, що знаходились в ній. Нічого не пропускав, навіть назви духів, що стояли на туалетному столику. Ніхто на весь військовий коледж, де Крапc був інструктором, не вмів так вправно підробляти підписи своїх товаришів. Ніхто краще за нього не грав у бридж. На чемпіонатах «невразливих брехунів», тобто людей, які вміють брехати так, що їх не піймаєш на слові, він часто бував першим призером. Проте, якби не щасливий випадок, то й досі не бути б йому генералом. Одного разу за грою в карти Артур Крапc зустрівся з вельможним полковником, відрядженим у військове училище, куди на той час перевели Крапса. Багатий молодий полковник, якому все життя щастило, грав у бридж поганенько, але азартно, не боячись рискувати великими сумами. Артур Крапc, попиваючи віскі і розказуючи анекдоти, за один вечір обіграв високого гостя. Обіграв так легко і весело, що той навіть не образився. Навпаки, наприкінці гри, коли в кишенях уже не залишалося жодного мідяка, полковник ляснув по столу долонею і засміявся.

— Дякую за науку, Крапc! Блискуче це у вас виходить, І, маючи такі дані, ви досі не генерал?

Артур Крапc, набиваючи чужими грішми бумажник, сказав, ніби жартома:

— Я передам вам свій секрет, а ви мені свій — як стати генералом. Згода?

— Згода! — підхопив полковник.

Ця жартівлива розмова за картами, якій Артур Крапc того вечора не надав особливого значення, мала великі наслідки. Незабаром Артура Крапса викликали в столицю, і він одержав солідне призначення у той самий відділ військового міністерства, начальником якого був благоденствуючий полковник, знайомий Крапса по грі в карти. З того часу він раптом пішов угору. Через три роки Артур Крапc став полковником, а ще через два — одержав генеральські зірки і високу посаду. Потім він одружився з мільйонершою…

Зовні «Бізон» нічим не нагадував благородного американського бика. Начальник розвідцентра «Південь» був низький на зріст, коротконогий, веснянкуватий товстун. Більярдний кий, який він тримав біля ноги, був трохи не вдвічі вищий за нього. Гладкі плечі обтягувала біла сорочка із засуканими по лікті рукавами і товста, ручної в'язки безрукавка з австралійської вовни. Легкі еластичні підтяжки підтримували вузькі гладко-сірі штани. Якби Джон Файн не знав «Бізона», він нізащо не сказав би, що перед ним один із верховодів таємних справ, його можна було б прийняти за корабельного повара, німця за національністю, а не за всесильного генерала, чистокровного англосакса, предки якого прибули в Америку на історичному кораблі «Мейфлауер», що привіз з Англії перших переселенців. Волосся Артура Крапса, м'яке, рудувате, з золотим полиском, ледь-ледь кучерявилось. Очі маленькі. Повіки майже без він. Брови короткі, широкі, яскраворуді. І голос «Бізона» був зовсім не схожий на грізне ревіння жителя американських прерій. Тихий, навмисне приглушений голос людини, хворої на задишку.

— Хеллоу, Файн! — шеф не без зусилля підняв над головою коротку, важку руку, привітно посміхнувся: — Чи добре доїхали? Як ви себе почуваєте?

Джон Файн чудово розумів, що привітність шефа, його дружня посмішка означали лише те, що він прикидається, не більше. Машкара простоти і невимушеності, машкара «рівного серед рівних» рідко сходить з обличчя таких витончених акторів, яким був «Бізон».

— Хеллоу, шеф! — озвався Файн. — Дякую. Доїхав добре, а почуваю себе… почуваю, як ви розумієте і догадуєтесь, страшенно погано!