«Доктора Анґера вже не вернеш», — сказав Петро, коли я почала приходити до тями.

«Мені то до дупи», — відбуркнула я.

«Ти бачила, що він там накреслив? Ціле місто — з вулицями, будівлями, крамницями, складами, робітнями, парками і садами. Ти бачила?»

«Ні, я бачила зіпсований атлас фон Рокитанського».

«Ну то піди подивись».

Це справді було так. Він зобразив навіть маленьку фігурку жебрака в жіночому шлафроці, який завжди сидів на площі Франциска, між греко-католицькою катедрою та римсько-католицькою фарою.

З мапи можна було довідатись, що на Казимирівській, 1 розташована кравецька майстерня Юзефа Жалодка, де елегантний одяг шиють згідно з найновішими журналами, і тут же — склад англійських та французьких товарів, і все це за поміркованими цінами; що поруч із Касою ощадності, у будинку пана Данкевича — головний склад борошна, а навпроти — крамниця з роверами і колесами до них; що майже в кінці Сапіжинської, поруч із цвинтарем — майстерня Казимира Бембновича (у нього часто працює наш Петро), і що пам’ятники та гробівці тут на 40 відсотків дешевші, ніж деінде; поруч із гандлем пана Гаусвальда на початку Сапіжинської — заклад фризієрсько-перукарський, парфуми та різні косметики, а в будинку Вайсгауза, неподалік від ганд-лю Квятковського — женевські годинники, вироби з золота і срібла, навіть зі срібла китайського; що на вулиці Третього травня, 1–3, на другому поверсі кам’яниці Вайнґартена, дає уроки вчителька гри на піаніно; на Собеського, 14 приймає доктор Арнольд Ріхтер; на площі Міцкевича, 5 — склад кахляних печей, на Трибунальській — гандель Вольфа Гальперна, де я завше купую каву, на Бельведерській — друкарня Хованця, де, серед іншого, виходить газета «Kurjer Stanislawowski», і на тій же вулиці, тільки з протилежного боку, аж за рогаткою — фабрика паркетів Шулема Бретгольца; а на площі Ринок — аптека та парфумерія доктора Бейля.

Ми ходили до фотопластикуму, і я не могла відірвати його від круглої тумби, всередині котрої зі скрипом обертається ще одна. Фелікс спрагло припав до вічок, заковтуючи поглядом образки Неаполя, Генуї, Помпеїв, Палермо, Пеллеґріно, Сиракуз, Катанії, Тоарміни, Мессіни, Каттаро, Венеції.

Я благала його пошепки, тягла за руки, марно намагалась відтягнути силою, штурхала, щипала, обіцяла привести сюди наступного дня — все марно. Він не рухався, зачарований. Я шипіла на нього, говорила суворим голосом, говорила ображеним голосом, казала, що більше ніколи, казала, що я йому до люфту, кричала, погрожувала, навіть гарчала. До одного місця.

Відвідувачі приходили ненадовго і покидали приміщення, зацікавлено нас розглядаючи.

Як мені було соромно!

Через це почуття мені з голови не йшла курйозна і моторошна історія, яка зовсім недавно трапилася із нашим відомим терапевтом, поважним професором, давнім колеґою та приятелем доктора Анґера. Я добре пам’ятала його з дитинства, цього суворого і холодного пана з рвучкими нервовими рухами та сяючими очима. Він приходив до доктора завжди докладно о тій же порі, випивав до кави келишок солодкого вишневого лікеру, невдоволено при цьому кривлячись («Але квасне!»), і поважно з’їдав два тарелі кнедлів зі сливами. При цьому він незмінно виголошував докторові Анґеру свої претензії, ставлячи під сумнів його вміння та методи. Теорія про соки фон Рокитанського цікавила його незмірно. Розквецюючи у сметані кнедлі, професор гнівно проголошував щось про слину, піт, слиз і сльози і мав при цьому такий вигляд, наче був терапевтом якщо не самого імператора, то вже ерцгерцоґа напевно. Доктор Анґер завжди казав, що професор володіє «унікальним блискучим розумом».

Упродовж останніх років, зустрічаючи його в місті, я бачила, що з професором відбуваються зміни. Його очі вже не сяяли — вони палали вогнем, готові спалити вщент. Люте обличчя, розтріпане волосся, розхристана маринарка, ціпок, судомно стиснутий у тремтячій руці, — всередині себе професор переживав ґрандіозні потрясіння, розширюючи горизонти науки до таких далеких обріїв, сама думка про які вже була чистим божевіллям.

На своїх лекціях, під час яких аудиторії заповнювались під зав’язку чи то справді зацікавленими студентами, чи охочими до видовищ неробами, професор розповідав, наприклад, що кожна клітина кожного організму містить у собі всю інформацію про цей організм. І отже, маючи, наприклад, чийсь палець, ми можемо відтворити цілу людину — саме такою, якою вона й була.

Або, взявши одну нирку і поділивши її на клітини, з кожної з цих клітин ми можемо зробити таку ж нирку. А далі з кожної з цих нирок — людину, ідентичну тій, у якої в першому експерименті ми відібрали найпершу нирку.

Найдивовижніше, що навіть тепер професор не втратив своєї аристократичності. Навіть навпаки: він скидався на самого дідька з наелектризованим від збудження сивим волоссям, налитими кров’ю очима, з ціпком у витягнутих над головою руках і грізним голосом, що розривав аудиторію, малюючи армії однаковісіньких людей, породжених однією ниркою.

Іншою пристрастю професора була його праця над еліксиром від чхання. Він стверджував, що створення цього еліксиру коштувало йому всього життя, десятиліттями неспаних ночей, страшних мільйонних статків та кількох сотень загиблих піддослідних добровольців. Якщо його починали делікатно перепитувати про цих останніх, професор міг і ціпком по крижах потягнути.

Взагалі, ціпком своїм він користувався не за призначенням. Називаючи себе не інакше як «збавителем людства від принизливого прокляття чхання», професор обклеїв місто рекламними афішами свого еліксиру. Цим він домігся того, що під час його лекцій аудиторії розривались від студентського глузливого чхання. Негідники довели палкого збавителя людства до того, що той, тільки-но зачувши ненависний звук, починав сходити піною і підозрювати змову. Так не раз і не два постраждали нічим не винні люди: у театрі під час вистави професор побив ціпком поважного купця Гофріхтера, у неділю потовк у костелі застудженого інтроліґатора, просто посеред вулиці мало не до смерті забив літнього пана, вельмишановного підприємця Яна Коллера, відомого як «alte Gardel», тобто «стара ґвардія» — саме того, який за своє життя побудував у Галичині стільки мостів та колій, зокрема — мости через Прут у Яремчому та Ямній і 518-метровий тунель у Бахрівці.

Та це ще не все. Навіть не припускаючи за собою жодної провини, а тільки лютуючи через вселенську несправедливість, націлену проти нього, професор, не гаючи, подав до суду на тих, кого побив своїм смертоносним ціпком, вимагаючи бодай на міському рівні заборонити негідний акт чхання та покарати винних у цьому злочині.

До невимовного подиву генія, винних не покарали, а чхання не заборонили. Навпаки — професора зобов’язали просити пробачення у побитих та компенсувати завдані їм фізичні й моральні збитки.