Шрифт:
Вбраний, неначе граф: у лискучі мешти, що лунко клацали по долівці, у білосніжну сорочку зі стоячим коміром з вилогами — тканина аж хрумкотіла, така була накрохмалена; штани у вузеньку смужку, залізком випрасувані рівненькі стрілки на підгорнутих штанинах; сурдут із дорогої тканини, з нагрудної кишеньки якого визирала вигадливо згорнута хустинка; верхній ґудзик камізельки був недбало розстібнутий.
Я й незчулася, як уже запровадила його до салону.
Аделя рвучко кинула своє вишивання і зірвалася з канапи. Як же їй бракувало тепер ще однієї пари рук: моя бідолашка не знала, за що їй хапатись — чи волосся пригладжувати, чи обсмикувати та розгладжувати свою домашню коронкову сукню.
«Ох, яка несподіванка! Шевальє, яка честь!..»
«Шевальє Торн приніс для тебе ці хризантеми», — тицьнула я букетом Аделі в лице.
«Квіти не зрівняються красою з королевою цього палацу», — ґалантно вклонився Торн і тут же, вийнявши з-за сурдута цупкий аркуш, кількома рухами вправних пальців склав із нього крихітний будиночок з башточками і на долоні простягнув його Аделі. Аделя зашарілася, роздивляючись це диво, а Торн тим часом обдарував мене багатозначним поглядом, який давав зрозуміти, що слова його стосувались насправді аж ніяк не Аделі.
«Стефаніє, поклади квіти у воду і подбай про каву для нашого гостя», — врешті Аделя прийшла до тями; рум’янець поблід на її лицях, і шкіра набула звичного блідого відтінку.
«І поклич господаря. Скажи йому, хто до нас завітав!»
Торн сплеснув руками, роздивляючись вітражну стелю. Кольорове скло відкидало барвисте проміння на його незвичайне обличчя, роблячи шевальє схожим на демона чи якогось духа.
«Це небачене диво! Ви живете у правдивій байці!»
Аделя взяла Торна за лікоть і заходилась докладно оповідати про будівництво її архітектурного дива — про те, як звичайний собі русин спробував втілити мрію своєї княгині, посеред нудного містечка з бридкими темними хатами вибудувавши чи то корабель, чи далекий острів з небаченими рослинами й звірами, чи венецьке палаццо, чи римський храм. Про те, як той русин, повернувшись із навчання у Віденській академії, все тужив за великими світами, все не міг знайти собі спокою, як чудовисько-кит, загнане у в’язницю тісної бухти серед понурих скель, аж доки не зустрів свою сирену, яка солодкими співами переконала його, що справжній мандрівник вміє подорожувати й зазнавати пригод у найтіснішім покої без вікон, і розгортати безмежне полотно світу, неба і води, різьблячи його з каменю…
Аделя щебетала, мов заворожена — і я не годна була зрозуміти, чи це Торн вплинув на неї своїми магічними штучками, чи вона, за своєю звичкою кокетки, намагається заманити його у власні тенета.
Ці думки витверезили мене — і тут же на зміну п’янкому станові мене охопило побоювання за Фелікса: адже Торн явно прийшов по нього, не інакше. Малому загрожувала небезпека!
Я кинулась на кухню, зазирнула у всі звичні місця й шпарини — Фелікса ніде не було. Шепотіла, кликала його, мало не плачучи, — тиша і пустка, жодного сліду хлопчика, наче й не з’являвся він тут ніколи.
Кинулась сходами до Петра — той якраз малював ескіз нового гробівця (хрест, густо оповитий плющем, покинуте пташине гніздо з пір’їнами в ньому — з певного часу Петро не міг наважитись різьбити постаті людей та ангелів).
«Стефо, що сталось? Пожежа?»
«Торн прийшов, — видихнула я. — Фелікс зник».
Петро кілька хвиль дивився на мене мовчки, тоді встав і рушив до дверей.
«Чекай, — зупинила його я і метнулась до шафи. — Свіжу сорочку вбери».
Петро слухняно скорився.
«Дитину знайди», — суворо кинув мені, поки я застібала ґудзики.
«Знайди! — засичала я, хижо на нього витріщившись. — Ти ніби не знаєш, як той малий кльоцок вміє ховатись. Де я його тобі тепер знайду! Аделя наказала мені ще й гощення нести…»
Петро почухав підборіддя.
«То й добре, — сказав мені набагато спокійніше. — Не шукай його. Так буде безпечніше. Роби, що Аделя сказала».
Я фоскнула [52] і побігла додолу сходами поперед нього на кухню. Петро, не поспішаючи, спустився і рушив до салону. Розмелюючи в млинку кавові зерна, я чула, як екзальтовано Аделя вигукує щось до Петра, а шевальє знову починає знайомство. Чула здивований голос мого господаря, їхнє приглушене бубоніння, а сама гарячково думала: чим же гостити пана Торна. Застали мене нині панове зненацька, я не сподівалась.
52
Фоскати — фиркати.
А тому, вирішила я, будемо обходитись тим малим, що маємо.
Постановивши так, я вийняла з п’єца виварку, в якій, іще теплі, лежали рядками голубці з тертою бульбою — рівненькі та круглобокі, мов поросята. Швиденько загріла до хрумкої іржавої скоринки кілька кілець кишки, а після них — учорашні кармонадлі [53] . У ту мить, коли я краяла шинку і сальцесон, до кухні увійшов Торн.
«Ммм, які смакоти, панно Чорненько!» — він схопив своїми вузькими пещеними долонями мою руку, вимащену смальцем, і ґалантно дзьобнув кінчиком носа.
53
Кармонадлі — відбивні.
«Та що це…» — я вирвала руку, витираючи її об спідницю, і відскочила від нього, ніби вжалена.
Торн, ані на мить не знітившись, не сфруструвавшись від такої пікантерії, розглядав моє королівство — аж надто зацікавлено та пильно, чого я спершу не зауважила, приходячи до тями після його химерної ескапади. Малими неспішними кроками він вимірював кухню, пильно приглядаючись до дзбанів, слоїків, мисок та мішків, нахилявся до самої підлоги, інспектуючи долівку під лавами і столом; вистукував кахлі п’єца і стіни, висував шухлядки, відчиняв дверцята буфета, навіть підняв порцелянову накривку цукернички — але з кожною хвилиною вигляд його робився дедалі піснішим. Фелікса шевальє не знаходив.