З генія і моторошного дідька він обернувся у містечкового дурника. Зграї дітлахів — ніби створені з чиєїсь однієї нирки — невідступно переслідують його, чхаючи на всі лади. Варто бідоласі вистромити носа надвір, як навколо розлягається принизлива лайка та регіт.

І я думаю, якщо цей аристократичний чоловік з «унікальним і гострим розумом», той, кого побоювався і шанував доктор Анґер, став таким посміховиськом, то що може чекати на мене, незахищену і дрібну служницю, яка з доброго дива, замість того, аби якнайстаранніше виконувати свої обов’язки перед панами, опікується химерною чужою дитиною? Та ще й до того має особливі стосунки з уніатським священиком, парохом у каплиці при домі кари.

Дві осі мого світу, навколо яких раптом розцвіло життя: Фелікс, маленький горішок, що ховається від усього, забиваючись у закапелки, — чи не так само і я вічно забиваюсь у закапелки, уникаючи мати будь-що своє, втікаючи від себе? І отець Йосиф, який вміє одним лише поглядом, однією своєю присутністю видлубувати мене з тих сховків і розкривати, як стиглий овоч, — так, що я вмить підкоряюсь і приймаю.

І що може бути страшніше від того, що однієї миті, коли я, розчахнута під поглядом отця Йосифа, розм’якла від турботи за Фелікса, постану перед очима решти люду, і вони побачать мене, як на долоні: ось вона, ця брудна служниця, якій раптом захотілось виборсатись і знайти собі хлопа; але не просто хлопа, їй мало якогось посполитого конюха чи м’ясника — вона, ця служниця, націлилась на високі сфери, її ваблять найтяжчі гріхи, не маючи власних дітей, вона взяла собі за сина страшне якесь чортеня і морочить голову доброму парохові, який просто уважний до кожної душі, чистий, наївний, який і незчується, як покотиться слідом за нею в геєну вогненну.

Я знаю, люди можуть таке казати. Люди завжди вигадують і кажуть найгірше, завше міряють по собі. Ніхто не повірить, що мені не треба жодного хлопа. Ніхто не повірить, бо неможливо сказати словами про цвітіння мого світу, про сяйво і чистоту, і про те, як відкриті серця торкаються одне одного, мов беззахисні слимаки, сирими слинявими боками.

За високою, сліпучою розкішшю знову накочує хвиля задушливого сорому. Я впріваю. Я бачу навколо себе чорні пащеки базарного люду, він тицяє мені в обличчя пласкими фігурками Йосифа і Фелікса, звинувачує в тому, що це моє грішне тіло, яке ніколи не знало чоловіка, сказилось і мете під себе вже навіть ангелів небесних. Родинки їй, бач, захотілося.

Як же витримати цей страшний сором. Ніяк не витримати.

Впродовж усього минулого тижня на вулиці Третього травня аж роїлось від фіакрів, які перевозили з двірця до міста роздобрілих від літнього відпочинку містян, потерті старі меблі, клунки з засмальцьованою постільною білизною та порожні пуляреси.

Панночки від гірського повітря, свіжого молока та городини відмолоділи років на десять, тоді як учні у своїх мундирах, навпаки, виглядають тепер усі років на п’ять старшими; одружені панюньці набрали ваги та стали ще статечнішими.

На Аделю ці повернення навіюють страшну меланхолію. Здається, все її життя проминуло марно й безповоротно: цього літа з моєї вини (тому що я зіграла на її милосерді та наполягла на тому, аби залишити у нас Фелікса) вона не змогла виїхати на курорт, щоб набратись нових сил, напитись сонячного світла.

Аделя любила бувати в Карлсбаді, куди вчащала — як і чимало достойних мешканців Станиславова — майже щороку, поки був іще живий її батько, але вряди-годи доводилось їй бувати і в Дорі або Яремчому. Туди брали з собою й мене — «Стефі не завадить додати трохи рум’янцю, бо зовсім воскова стала на лицях» (до того ж, хтось завше мусить виносити ноцники!).

Я пригадую ті подорожі, як інші пригадують свою першу закоханість. У Дорі ми завше зупинялись у дивакуватої старої панни Зузанни Ференц, в її дерев’яній двоповерховій віллі зі стрімкою башточкою в самому центрі і смішними, немов мереживними, перилами по всьому периметру.

Панна Зуза, дрібна і суха, спритна жіночка з хитрими очима, яка все пахкала малою люлькою і коли говорила, то тільки щоб виказати своє невдоволення всім і відразу, оповідала, пишаючись, що її покійний брат, заможний господар, витратив на будівництво вілли цілих сім тисяч корон. Брат не мав родини — вони з Зузою були єдиною родиною одне в одного, тому вілла дісталась їй, і тепер панна Зуза могла приймати там гостей, «аби якось давати си раду».

Раду давала вона непогано — не мусила тримати жодної худоби, не мусила тяжко працювати. Любила різні прикраси й пацьорки, любила коралі, венецькі скельця, мосяжні ланцюги і хрестики, наперсточки й монети. Жила, як пані. Вдягалася в одяг із гарних тканин, спала на тонкій постелі, часто мила коси і довго, ніби бавлячись, могла їх заплітати.

Панна Зуза любила гратись мною, як лялькою. Я була служницею Анґерів, панні Зузі по господарству допомагало молоде подружжя місцевих гуцулів, аж раптом сама панна Зуза ставала моєю служницею: чесала мені коси, намотувала на шию намисто, годувала малиною та жирним сиром.

Була вона невимовно скупа і кожен гріш перелічувала по кілька разів. Перед нашим від’їздом справджувала, чи я не заберу з собою котроїсь із її шовкових хусток чи гребенів із білого напівпрозорого каменю.

Ми перестали їздити до панни Зузи після скандалу між нею та доктором Анґером, про який згодом розповіла Аделя. Панна Зуза хотіла відкупити мене у доктора і пропонувала за мене стільки грошей, як за добру кінну упряж, «їй дуже подобалось твоє волосся, Стефо, і те, що ти можеш годинами сидіти нерухомо і що виконуєш усі накази; вона не знає, яка ти прикра, Стефо, не знає, який ти маєш норов», — пояснювала мені Аделя.