Шрифт:
«Ви чого так пишно вдягнуті?» — запитую в рум’яних Фруми й Авіґаїль.
«Ну бо, — каже Фрума, — зараз має прийти наречений Авіґаїль. Тому мама пече пляцок».
«Та він мені не наречений, — ще більше червоніє Ава. — Він усім дівчатам подобається. До того ж, кажуть, його мати вибрала вусату Сіді».
«Але він не схоче жити з її батьками!» — заперечує Фрумка.
«Замовкніть ви обидві, — суворо каже пані Баумель. — Я би й не хотіла мати такого зятя. Надто він приглядається до того нового темплю [70] . Кажуть, бував там кілька разів! А всі думали, з нього мав би вийти такий хороший меламед [71] . Ніхто не знає, що у нього на думці».
70
Темпль — тут: реформістська синагога.
71
Меламед — учитель у єврейській школі.
«Ви про Велвеле?» — зацікавилась я.
«Так, продавця риби, — відповіла Фрумка. — Про красеня Велвеле, за якого хоче вийти кожна єврейська дівчина нашого міста».
«Неправда, Фрумко, не кожна! — каже Ава. — Я вийду тільки за того чоловіка, який буде дотримуватись всіх законів, як наш батько, носитиме пейси і бороду і не зрадить талес і тфілін [72] ».
«Ой-ой, сестрице, — зареготала Фрума. — Твої слова йдуть від голови, та аж ніяк не від серця».
72
Талес — в юдаїзмі молитовне вбрання у вигляді покривала. Тфілін — дві чорні шкіряні коробочки, в яких вміщено пергамент із чотирма текстами з Тори; його накладають на голову і на руку під час ранкової молитви, крім шабату та свят.
Я й сама пригадала того Велвеле і свою дивну пригоду, з ним пов’язану. Що зі мною тоді сталось, так і не зрозуміло — якесь запаморочення, викликане, мабуть, розташуванням зірок, втомою, погодою, сваркою з Аделею.
Якою збентеженою я була увесь день після того випадку. Тільки про те й думала. Здавалось, все моє існування збіглося в одній точці. Тепер же я посміхнулась в душі: що за чудовий урок! Адже вже наступного дня у моєму житті з’явився отець Йосиф і розкрив навколо мене цей світ — так, як фокусник Торн розкриває перед глядачами картини з диму, світла і тіні. Тільки світ, який розкрив отець Йосиф, — справжній, він не розвіється, не зникне і не втече, хоч його не так просто назвати. Але як солодко знати, що можеш служити йому.
Тим часом сестри все не заспокоювались і продовжували обговорювати гостя, якого вже не могли дочекатись. Сім’я Велвеле завжди посідала в синагозі місце рівно посередині між західною та східною стінами. Батько теж був продавцем риби. Велвеле з матір’ю ще досі читали по ньому каддіш [73] .
У його матері вдача не найсолодша, щиро визнали мої подруги. Але Велвеле до неї все одно не справедливий. Вона стільки зробила для нього, єдиного сина: коли Велвеле мали брати до війська, не давала проводити богослужінь: переривала читання Тори своїми плачами і криками, аж поки рабе та члени кагалу не витримали і таки допомогли відкупити хлопця. А він сказав їй недавно, що хоче пливти за океан, до Нового світу. Що тут йому тісно і темно. Він хоче побачити опуклості Землі. Хоче долати великі відстані.
73
Каддіш — тут: поминальний каддіш, каддіш ятом; читають по близькому родичеві протягом 11-ти місяців після його смерті та в йорцайт (роковини смерті).
Звісно, заспокоювали одна одну Ава з Фрумкою, нікуди він не попливе. Це ж треба таке вигадати. Все тільки, щоб довести до сказу мамусю. Хоч мав би слухати її й берегти, і потішити онуками. Однак нема де правди подіти — вона крикуха і скупердяйка, і звикла, щоб усе було тільки так, як їй хочеться.
З Велвеле ми перетнулись на ґанку Баумелів. Чоловік ніс на плечі кошик із рибою. Його блискучі очі дивились на мене з надзвичайною серйозністю.
«Я чув про вас, — сказав він, поклавши кошика на сходи. — Казали, що ви готували обід для архикнязя Отто, коли він повертався з надвірнянських лісів із полювання».
Я засміялась.
«Справді? Таж архикнязь, як розповідають, навіть із потяга не вийшов».
«Все так, — погодився Велвеле. — Кажуть, йому занесли обід, який ви приготували на прохання ресторатора пана Севі, просто до його особистого вагона-салону. Трапезу архикнязь буцімто розділив із директором колії паном Фестенбурґом».
«Що ж я приготувала для Його Світлості?»
«Кажуть, ви приготували салату з сирого шпинату з порізаною редькою, помідорами без зернят, огірками, печерицями, калярепою [74] і зеленими листочками, заправлену порізаною цибулею, петрушкою, сіллю, оливою і цитриновим соком, помідорову зупу, каляфіоровий [75] накипляк, паштетики з грибів у налисниках, печених пстругів, обложених бульбою. Так кажуть».
74
Калярепа (діал.) — кольрабі.
75
Каляфіор (діал.) — цвітна капуста.
Я і далі посміхалася, сприймаючи все це за жарт. Але чоловік говорив дедалі серйозніше.
«І кажуть, що Його Світлість спершу планував оглянути Станиславів, але так захопився трапезою, яку пані приготувала, що не міг відійти від столу, аж настав час продовжувати подорож, бо у Львові на архикнязя Отто чекали».
«Але ж то все вигадки! — мовила я, прагнучи розвіяти цю помилку. — Хто може таке про мене говорити!»
«Вигадки? — перепитав Велвеле. — То, напевно, вигадками є й інші речі, які про пані говорять».
«А що про мене говорять?» — неприємний холодок заворушився у грудях, і я відчула, як долоня, якою тримаю Фелікса, стає вологою.
«Кажуть, що пані добровільно віддала своє життя якійсь іншій пані і робить для неї все, хоч та жінка не є хворою чи немічною. Що пані живе, як пес при господарі».
Кров відступила від мого лиця.
«Що ви кажете, — я хотіла говорити спокійно, але в горлі щось заважало. — Я просто служниця. Що в цьому дивного чи недоброго. Кожен живе, як може, робить, що вміє».