Раптом мені спадає на думку, що він також дивиться на мене, як на несповна розуму.

«І останнє, шановний добродію. Навесні я виходжу заміж».

Найбільше свято в році — день народження в Аделі. Так було завжди.

Цього дня відбувались справжні чудеса, опуклі та об’ємні, відчутні на дотик — магія, геть недосяжна для всесвітньо відомого ілюзіоніста Ернеста Торна.

Ніби на зло понурій порі року, схожій на вечір, що ніяк не може закінчитись, Аделин день народження світився ізсередини, як світяться білі скляні кулі-підсвічники, лунав легким скрипковим квартетом і смакував пташиним молоком та ніжним ванільним шодо [80] .

Ми ніколи не знали, чого чекати. Намагалися відгадати заздалегідь. Що буде? Може, кольорові вогні над парком — барвисті квіти й птахи, кораблі і палаци, а на завершення — Аделине ім’я, наче сузір’я, над містом. Може, пара птахів-нерозлучників у вишуканій клітці. Може, костюм принцеси з парчі, вишитий золотими нитками. Чи справжній ляльковий будинок заввишки з Аделю, в якому немає передньої стіни, а кімнати наповнені справжніми меблями, килимами й посудом, ось рояль, ось кришталева ваза, на стінах — пейзажі в красивих рамах, нічний порцеляновий горщик — тільки все зовсім крихітне, аж страшно торкатись.

Може, іграшковий коник-гойдалка, обтягнутий шкурою справжнього поні. Може, фетровий ведмідь (шкода: він уміє лише сидіти). А може, порцелянова лялька з шовковим світлим волоссям, зі здивованими скляними очима, у капелюшку й гарненьких пантофельках:

Мій день народження теж десь цієї пори, тільки нікому не відомо, коли точно. Та й неважливо це. Чи ж я не отримувала від Аделиних свят того ж задоволення (якщо не більшого)?

Коли ми були малі, а доктор Анґер — живий, організацією свят займалась пані Мушка, одна з Аделиних нянь. Це була сувора жінка: по сто разів на день перевіряла, які чисті у нас руки.

Тепер Аделині дні народження — мій обов’язок. Я щороку готуюсь до них, як до першого причастя.

Цього разу Аделі щось стрілило в голову. Вона взагалі дивна останнім часом. Дуже багато молиться, безперервно ворушить губами, посміхається сама до себе. Часто кудись виходить, зникає надовго. Закинула всі свої вишивання, закинула модні журнали. Я давно не помічала, щоб вона виписувала поезії в альбомах каліграфічним почерком чи малювала віньєтки. Таємнича і хитра, і не така прикра, як зазвичай.

Отож їй щось стрілило в голову і вона захотіла святкувати не вдома, а в тому новому рестораційному павільйоні у парку Ельжбети.

Я сказала їй:

«Аделю, але ж тепер листопад, а павільйон — легкий і дерев’яний, там зимно».

А вона мені:

«Я не хочу святкувати вдома, мені набридли ці стіни. Бажаю чогось нового. Мені хочеться змін».

Власники — Клаар та Гаубеншток з радістю погодились. Аделя запросила їх на святкування разом із дружинами, з якими вона часто перетиналась на різних вечорах. Запросила також пана Бембновича з родиною, княгиню Пшитульську, яка в молодості товаришувала з Аделиною мамою, адвоката, який погодився допомогти з документами для Фелікса, а також, звісно, отця Йосифа та їмость.

Я навіть певною мірою зраділа з цієї затії: святкування у ресторації означало, що я цього разу не муситиму всю себе присвячувати готуванню і не спати цілий тиждень перед подією. Тим більше, що якось зовсім не йшли мені до рук ні кухонні справи, ні будь-які інші. Страшна слабість заволоділа мною після тих останніх відвідин отця Йосифа: темніло в очах, паморочилось у голові, тремтіли руки. Ледве давала собі раду, щоб удома всі не вимерли з голоду.

Як же добре жилось мені раніше, коли все оберталось лише навколо Аделі, коли я її годувала і одягала, і знала, що тільки на неї завжди будуть звернені всі погляди, що її стосуватимуться всі слова, а я лиш пишатимусь своєю причетністю, бо допомагала вранці затягувати їй корсет, стелила постіль і виносила ноцник.

І тут раптом — божественна любов розверзлась піді мною, як прірва зі сліпучого світла. І тепер зрозуміло, що більше не буде того простого життя, яким я жила раніше. Більше не буде всіх моїх дрібних справ, за якими тепер аж тужила моя душа: труїти міль, церувати панчохи, прати Петрові манжети і коміри, натирати воском підлогу, перебирати крупи, розплутувати нитки для Аделиного вишивання.

Я б ще, може, дала собі якось раду і з цим нестерпним світлом, і зі слабістю, і з хвилюванням у животі, з пришвидшеним серцебиттям та млосним очікуванням-сама-не-знаю-чого.

Але твердо знала, що Йосиф не дасть ради. Я бачила сухий нездоровий блиск його очей. Бачила напруження тіла. Чула гіркоту його голосу — гіршу від полину. Мені добре було відомо, що він на межі. Що не здатен втримувати рівноваги — от-от зірветься.

Ціле життя його оберталось навколо мене. Так вийшло. Так зійшлися зірки. Ніхто в цьому не винен. Він полюбив мене, щойно вперше побачив. Намагався втікати, шукати забуття, обманюватись. Переконувати себе, що правда — у вищих сенсах, у вірі, у служінні людям. Переконувати мене — і ми обоє хотіли вірити.