«Служниця мусить отримувати гроші за свою роботу. А пані, кажуть, не отримує. Не ставить себе ні в гріш!»

Він видавався аж сердитим.

«Ну бо я — не звична собі служниця!»

Та він же нічого не знає, подумала я. Не знає про мене, про нас із Аделею, про доктора Анґера, який порятував мені життя і замінив батька. Не знає, яку обіцянку я дала йому перед смертю. Не знає, що ми з Аделею — як два дерева, які сплелись стовбурами, що ми одна без одної не зможемо. Що я не є псом при господарі. А якби навіть і була!..

Він не знає, що казав мені отець Йосиф: життя — для того, щоб служити Богу. У цьому — найбільша радість і єдиний сенс. Людина — створена за образом і подобою Господа. Служачи людині, ти служиш Богові.

А він раптом, ніби почув всі мої думки, каже:

«Хіба не у вас, християн, є така заповідь: „Люби ближнього свого, як самого себе“? Хіба не мусить людина спершу навчитись себе любити?»

«Прощавайте, пане», — я відвернулась і потягнула за собою Фелікса. Не слід навіть розмовляти з цим божевільним.

Він божевільний — ось чим пояснюється моє дивне враження ще з тієї нашої зустрічі. Треба сказати Аві і Фрумці, щоб не кликали його до себе, щоб не пекли для нього леках.

«Я тільки хотів сказати, — продовжував він спокійно говорити мені навздогін, і його низький голос не тонув навіть серед пронизливих криків вуличних торговців, — що недарма про ваші таланти ходить така слава! Ви могли б готувати їжу, до якої були б охочі і архикнязі, і прості люди, і всі б вам дякували і вас цінували».

Жахливий, жахливий.

Я почала молитись пошепки, щоб більше його не чути.

Вдова по урядовому надрадникові (який, звісно, насправді був просто радником, але ж ви знаєте, як у нас на Галичині люблять робити людям приємність, називаючи доцента професором, а студента на другому році навчання — паном доктором), наша сусідка на Липовій, сказала, що на найближчі дні заповідається тепла погода. Кращої нагоди для великого прання не можна було й вигадати.

Я прийшла до їмості рано-вранці — але так, щоб отця Йосифа вже не застати.

Помешкання вщерть було залите сонячним світлом, і від цього бруд і занедбаність ще дужче проступали навколо.

Я позбирала по всьому дому постільну та всю іншу білизну, обруси, рушники і серветки, понаносила води з криниці. Від душі намилювала їх на кухонному столі, потім складала до великого баняка: малі речі на дно, згори — великі. І — на вогонь.

Їмость, здивована і радісна, ласкаво дозволила мені взяти на себе прибирання. Поки я вимітала зусюди гори болота, витирала пилюку, складала розкидані речі, Іванка зворушливо супроводжувала мене, не стуляючи рота.

«Моїх пань так здивували ці гуцульські меблі, — вела навколо себе пухкою рукою, — а я звикла до них, як і до інших особливостей мого татка. Хоча — які там особливості: татко звичайний, традиційний, раціональний настільки, що аж зуби болять. Якщо вже він полюбив тесати, різьбити, ліпити і випалювати — то це не настрій одного дня.

Чи доводилось вам зустрічати у нашому краї в наш час інших чоловіків? Якщо так, то прошу мене з ними познайомити!

Щоб ви розуміли, мій татко має тепер серйозну проблему. Весь його запас поштових марок, розрахований на багато років наперед, тепер не дійсний: треба міняти їх на нові. Не те щоб мій татко писали багато листів, навпаки — але такий у нього звичай: робити багаторічні запаси всього, що може знадобитись одного дня. Так можна забезпечити себе від непотрібних нервів і непередбачуваних ситуацій.

З огляду на це татко погодився видати мене за Йосифа. „Хоч він зовсім молодий і навіть бороди не хоче собі відростити, щоб виглядати статечнішим, як усі порядні люди, але на диво я можу йому довіритись і почуватись спокійним: жодних несподіванок чи неприємностей, пов’язаних із вашим шлюбом, я не передбачаю“.

Татко ніколи не вірив людям без бороди — а Йосифові повірив, і мав рацію, адже той не тільки з великою вдячністю прийняв усі шлюбні дари у вигляді гуцульських меблів, кахель та посуду, але й справді живе розмірено й одноманітно.

Татко завжди боялися моєї хвороби. Коли мною било — мама була поруч, тримала за голову, щоб язик не завалився. А татко блідли і втікали з хати. А потім читали всю ніч наді мною Псалтир. Думали, то в мене хтось вселяється. І за Йосифа видали в надії, що мого демона вдасться заспокоїти.

Де ж він заспокоїться, Стефцю, коли така навколо нуда! Якою ж наївною я була, коли уявляла, що, вирвавшись із гірського села і потрапивши до міста, зможу жити повним життям».

«Що воно таке, їмосте, — повне життя?» — запитала я, видраюючи щіткою підлогу.