Шрифт:
Рон від щирого серця захотів виправдатися перед нареченою. Запевнив її, що під час нацистської окупації рідний брат його батька переховував англійських пілотів. А в далекі часи – він цього не може довести, він не аристократ, але переконаний, що його прапрадіди мужньо билися з іспанськими поневолювачами.
Лунають часті сигнали міжміського дзвоника.
– Бери трубку, – стогне мати.
– I know, you are not sleaping. Я знаю, що ти не спиш!
Мати змучено слухає, як дочка вимовляє: Yes, my dear! OK, my darling!
– Тобі вітання…
– Я зворушена.
– Він уже замовив готель у Женеві…
– Дуже рада за тебе. Попутнього вітру…
– Богдан міг запропонувати лише сіно у селі надвірнянського району.
– А мій чоловік, твій батько, міг запропонувати лише дім без вигод у Боярці. А твій дідусь приніс бабусі лише тавро дружини ворога народу. Але хіба в цьому справа? Справа в тому, що ніхто нікого не любить, як би це мелодраматично не звучало… Ніхто не заплатить найвищої ціни за кохану жінку… Доню, люба, ти знаєш, я зичу тобі щастя, це правда, правда…
– Вірю, мамо, люба, вірю, але в нас різні уявлення про щастя…
– Але зараз… ми, можливо, бачимося востаннє…
– Мамо, не востаннє! За мною приїде таксі, а не «Black maria»…
– Так, так, але я кажу так, бо, все-таки, це особлива ніч…
Як ти думаєш, тільки чесно… твій Рон… він любить тебе?
– Він обрав мене з багатьох…
– Доню, він би помер за тебе, якби так склалося?
Оксана припинила пхати коліном речі до однієї з валіз, глянула на схвильовану маму. Нарешті тихо промовила:
– Гадаю, те суспільство, в якому ми житимемо, позбавить нас від такої фатальної постановки питання. Він цінує мою зрілу вроду, якій я зобов'язана – дочка кивнула на портрет, – цінує мою освіченість.
– Освіченість… Вчила, вчила тебе, і от вивчила. Все в тебе було: і найкраща як на той час школа, і музика, і університет, і курси англійської…
– А ти знаєш, мамо, всі наші дівчата з перших міських курсів застосовують на практиці набуті знання саме так, як і твоя донька. Нелька Тимченко знайшла данця. Яна Робащук – француза. Вона ходила ще й на курси французької: як у воду дивилася. А Гелена – так та була вже і в Швеції, і, здається, в тій же Бельгії.
– Таж Гелена, здається, одружена?
– Ну і що з того? Який з того чоловіка хосен – валіза без ручки! Три роки ніде не працює, лежить на дивані, шкрябає віршики! До речі, мамо, мамо… – в Оксани затремтів голос, – ти не перепишеш мені у блокнот ті вірші, які нібито писав дідусь, які нам передав той чоловік, що приходив до бабусі…
– Зараз, доню… – І може ти даси мені ту фотокартку, з якої робили портрета?
Мама принесла із суміжної кімнати старого бабусиного портфеля, де зберігалися декілька скромних золотих прикрас, реабілітація дідуся, найдорожчі листи і світлини.
Написала на конверті, в який поклала фотокартку, декілька рядків, не підглядаючи до пожовклого оригіналу:
З цієї прірви вже не буде злету, Є тільки лихо і безсилий гнів.
Але я вірю в логіку сюжету,
В закони жанру й танення снігів…
Знову задзеленчав телефон, тепер місцевий. То повідомили, що таксі виїхало. Буде за 20 хвилин. Оксана застебнула другу сумку, почала переодягатися.
– Ти паспорта поклала?
– Так, мамо.
– А квиток?
– Ну звісно…
– Так, як ми пакувалися, все можна було забути.
– Ти поїдеш зі мною до аеропорту? Там тепер гарно! Не так, як коли ми в давні часи літали до Криму!
– Я, донечко, не поїду. Я всього боюся. Буду, як дурна, серед того модерну. Ти подзвони, як долетіла. Гадаю, він тобі дозволить один раз!
– Мамо, мої необмежені телефонні дзвінки включені до шлюбного контракту. Як і поїздки додому три рази на рік!
– Ну, дай тобі, Боже!
В напруженій чорній тиші раннього ранку просигналив автомобіль. Мама й дочка присіли на диванчик. Пролунав другий сигнал. Мати натягла боти на босі ноги, одягла старе пальто, схопила обидві сумки. – Не треба, мамо! – рушила вниз. Водій зустрів їх на сходинках, забрав валізи, хутко побіг до виходу. Мати й дочка, взявшись під руки, тихо йшли повз сонні пошарпані стіни. На вулиці мовчки тихо обнялися.
– Ну от куди привели тебе закони жанру, доню… Невже це логіка твого сюжету?
– Закони жанру кажуть, що це лише зав'язка. Найцікавіше попереду… Тільки б знати – що?
Таксі швидко зникло. От уже його і не видно, і не чутно.
Матері стало холодно, вона повернулася додому. Відчинила скляні дверцята книжкової шафи, взяла в руки кольорове фото, довго розглядала Оксану і Рональда. Неусвідомлено поставила світлину туди, біля Портрета. Згадала останні слова, що їх сказала дочка, сідаючи в таксі. І вперше без сліз, але з цікавістю, наче уся ця історія була їй чужа, подумала: