Дякуємо, тобі, Ірюсю, ти нам таке свято зробила.

–  То зробіть і ви мені свято.

–  З радістю! Як саме, Ірюсю?

–  Чи можу я лишитися у вас, поки ви будете в театрі?

–  З-звичайно, але що тобі треба?

–  Я нічого у вас не зіпсую, все залишиться, як було.

–  Та ні, ми не про те. Але навіщо, поясни, навіщо тобі лишатися у нас, коли ми підемо до Опери?

–  Послухай, може, ти хочеш хлопця сюди привести, – виявив кмітливість Олесь Іванович, – то ти це облиш, у нас не будинок розпусти!

–  Ну навіщо ти так, Лесю, як ти міг таке подумати про Ірюсю?

–  Дядю Лесю, тьотю Людо, але ж вас тут не буде більше трьох годин! Треба, щоб хтось приглянув за домом, щоб квартирники не влізли! А постіль я взяла свою, вам прати не доведеться, ніяких незручностей, тільки користь.

–  Ні, Ірюсю, ми ніколи такого не дозволяли, до нас навіть ніхто ніколи не звертався з таким, і тобі не дозволимо. І не треба нам твоїх квитків. Забирай їх. Якби ми знали!..

– То ви не можете дозволити нещасній самотній жінці зустрітися з другом, коли вас нема вдома?

–  Ні, Ірюсю, і нікому б не дозволили.

–  Але чому? Чому? Ви регулярно ходили перевіряли мене на Некрасівській, вам хтось скаржився на мою неохайність?

–  Не в цьому справа, Ірюсю. Є речі, яких дозволити не можна. Бери ці квитки і йди до Опери зі своїм молодим чоловіком. Це значно краще, ніж…

–  Ніж що?

–  Ніж… ніж те, що ти задумала…

–  Але ж з вашою квартирою нічого не станеться, тьотю Людо! І до Опери вам дуже хочеться! А мені дуже хочеться іншого! – Ірюсю, як ти навіть могла до нас звернутися із таким! Ірюся голосно заридала. Так голосно й істерично, що Людмила Харитонівна і Олесь Іванович розгубились.

–  Не плач, дитино, ну не плач, все буде добре…

–  Що буде добре? Що? Я не можу! В мене все болить! Все!

Я вже півтора місяці не можу з ним зустрітися! Ми зібрали останні гроші, купили вам квитки до Опери, а ви такі…

–  Ну то йдіть до Опери, ми з Людмилою Харитонівною теж на останні гроші ходили до Опери, коли були молодими.

– І все тільки до Опери і до Опери? В ліжко ніколи не ходили? Я вас запитую, ніколи?

–  Ми не можемо відповідати на таке запитання! Про таке не запитують! Запам'ятай це, Ірюсю!

–  Я прийшла до вас з горем, як до близьких людей! А ви, виявляється, такі! У мене все болить! Все! Ось тут! – Заплакана Ірюся встала, щоб показати руками, де в неї болить, – так болить, що вмерти! Я думала, ви допоможете, а ви такі… – і раптом різко змінила нестямний крик на лагідний голос: – дозвольте, тьоть Людо, дядь Лесю, а?

–  Як в тебе так болить, треба йти до лікаря, Ірюсю. А не влаштовувати істерики.

–  Я була у лікаря, була! Вона мені сказала, чим це лікується.

– Чим же, Ірюсю?

–  Тим, про що я вас прошу. Мені треба зустрітися з хлопцем! Інакше я помру! – Ірюся знову заридала. Людмила Харитонівна кинулася капати їй валер'янки, а Лесь Іванович знетямився:

–  Та що це за розбещеність така! Вона помре! Та був би я твоїм батьком, зараз би стяг з тебе твої штани і так надавав би тобі по тому місцю, відразу би тобі перехотілося!

Зарюмсана Ірюся знову рвучко звелася на ноги, почала стягати з себе джинси:

–  Бий, старий козел, як ти гадаєш, що я від цього заспокоюсь, бий, бий!

–  Припини! Ірюсю, припини! Що ти робиш! Ти вже зовсім!

–  Він – старший брат мого батька! Хай б'є!

У Ірюсі під джинсами атласні трусики несподівано темнозеленого кольору. Вона хоче стягти і їх.

–  Облиш, безсоромнице, тебе й справді тільки бити!

–  Ну то бийте! Бийте! Де ваш ремінь? Чи маєте батога?

–  Не маємо! В нас ніколи не виникало потреби когось бити! І про тебе завжди були такої високої думки!

–  Дитино, облиш, ну, сядь, сядь, випий крапельок, одягнися…

Ірюся ковтнула валер'янки, сіла на диван, залишивши джинси на стегнах. Вона вже не ридає, тільки істерично схлипує:

–  Щоб ви знали… дядю Лесю… шмагання по оголеній сідниці зазвичай не притлумлює статевих почуттів… а тільки їх розпалює… Навіть Абеляр і Елоїза робили таке, коли кохалися.

–  От же ж грамотєйка! З усієї світової класики зуміла вичитати тільки таке!

–  Не тільки таке! Не тільки! Що ви знаєте про те, що я і де вичитала?!

–  Ну, може, не бити, – визнав свою помилку Олесь Іванович, але таких істеричок треба посилати на буряки! Тоді би ти і справді заспокоїлась! Без побачень у чужих квартирах!