А потім, на шосте я потягом приїду до Яремчі. У вас же шостого пісний день? закінчуєш ти виклад свого плану.

Ага, мляво киваю я і починаю моцно тупити.

Про що ти думаєш?

Га? Та так, ще щось нічого не вирішив.

Так, продовжуєш ти, на зворотньому шляху заїду в Санкт-Петербурґ, у мене там шкільний приятель журналістом працює.

Ех, Квітко-Квітко... Зітхаю я, а ти, зараза, все просікаєш:

«Квітка» means «flower»?

Ага. здається, я винайшов універсальне слово. Флауер, аякже. Чи варто вставляти в історію епізоди обломів? Міркую вголос.

What does «oblom» mean?

Oblom means huynya.

Ну та й пішла ти. Наведу собі бабів до хати на Новий рік, спою їх всіх і ляжу спати. Нє, так якось не в западляк тобі виходить. Ліпше вже підставлю задок закоханому підару Алєксу, дарма, що він сам пасивний. Ти знайшла собі три роботи замість однієї кинутої, з чого витікає, що безробітньою ти не будеш, і до початку нового контракту не житимеш зі мною в Києві. Тобі ж гірше. Ну то таке. Ми ж щойно покохалися, я моцно кінчив, зрештою, життя не лайно. Поїду до тебе в Гельсінкі у березні, якраз перед твоїм відпливом-відїздом-відльотом-відходом в Індонезію. Тобто, перед тим, як ти зникнеш. Може, дитину тобі вклепати на дорожку?

Серед ночі дзвонить Івонка, питає, чи можна в мене заночувати, вона шифрується від свого звєря-чоловіка. Прошу дуже.

Ти не переживай, я йому сказала, що заночую в Томки в общазі.

А чо мені переживати?

Згодом дзвінок у двері мене висаджує на зраду я ж зі сну, а тута справжня Івонка. Та ще й яка! Щось таке я, здається, бачив у палп фікшині чи в малхолем драйві, хоча пес його зна. Івонка вбрана у чорну перуку а-ля фатальна жінка, вона в шубці й на тонюньких шпильках. (Ти, Скандинавська Квітко, все життя прожила в здоровенних шкіряних буцаках!)

Ну що, всміхається Івонка, - добре замаскувалась?

Угу... зачиняю двері, знімаю їй шубу, цілую в щоку, трохи задовго, ніж просто універський приятель, Івонка пахне дорогими, проте не надто тонкими парфумами (бляха, то ж я їх сам і подарував...), вона простягає мені долоні з ідеальним манікюром і каже:

Замерзла, як собака. Вибач, що розбудила тебе, іди в ліжко.

Та нє, треба ж тобі чаю зробити... та й срач тута в мене нефіґовий на кухні.

Та я все помию! щиро запевняє вона. Я вірю її щирості, та все ж не йду спати.

Я тута йду із лесбійського паті. В одної дівчинки було вдома, в негритяночки, в посольстві якомусь працює... Можна тут палити? дістає з сумочки пачку тонких і довгих сиґарет, бо які б у неї ще могли бути.

Дебільна перука! кокетує вона. Це Томка наполягла, щоб я її купила.

Як паті? цікавлюсь я.

Та нічого, я просто там єдина новенька була, то вони на мене витріщалися і, врешті, почали липнути. Тоді я й зрозуміла, що пора звалювати. Взяла в хазяйки гроші на сигарети 30 гривень, прикинь? і звалила разом із ними. Ех, у неї такий форд класненький... А так нічо би було мати таку коханку?

Напевно... відказую я. Івончин основний заробіток широковідомий розвід лохів. Типу, клюють на неї мій ідеал жіночої сексуальності товсті багаті дядечки всіх без винятку національностей, дають їй гроші, водять в казино-рестроани-солярії-салони краси, сповнені надії відтрахати-таки колись цю кралечку. А в кралечки перфектні й чисто інтуїтивні знання психології товстих уродів, як вона їх називає, тож, коли приходить критичний момент, робиться тихий loverlovergoodbye, і фертик. Якось я й сам ледь не переспав із нею не знаю, щось спинило, хоча хто зна, може, то все й було чесно з її боку, грошей же в мене катма... Відтак Івонка облюбувала мене собі за рецепієнта всіх її історій екзотичних походеньок, я й не пручався. Сиджу собі тихо і слухаю. А історії найзахопюючіші. Там і про трансвеститів, що смокчуть у наших депутатів (фотографії в комплекті), і про надзвичайної краси ґеїв, згодних стати натуралами в обмін на Івончине кохання, і про лесбійок, в яких закохувались простодушні сільські дівчата, не здогадуючись, що то їм ніякі не чоловіки, і про тупих негарних злодійок, що смикають по 100 баксів з гаманців довірливих іноземців, замість того, щоби, трохи помізкувавши, розвести цих іноземців на штуку... Я вже й сам тричі збирався з нею на ґей-вечірку, все щось обламувалось.

Слухай, іди таки спати, каже Івонка, йдемо, я тебе покладу...

Е... згадую я про тебе в ліжку. Та нє, я той-во... сам. А тобі рушника зараз дам! ледь не викрикнув я. Гелі, мочалки, масла та всі прибамбаси у ванній, ОК?

ОК... Муркоче Івонка і гладить мене по голові. Швидко цілую її в щоку і, помимривши «Наторбаніч...», поспішаю в ліжко. Хух, все, вимикач в коридорі, двері в кабінет (я ненавиджу спальню), вузенька канапа, ти. Цілую тебе, гордий і цнотливий. Ти посміхаєшся в темряві. Голе тіло пашіє теплом. Хочу тебе. Ти хочеш сну. Чекаю на свій. Мрію про завтра і післяобіду, коли зможу затягти тебе в ліжко і виграти в двадцятикратному розмірі. Кохана...

12.12.02. (ще чомусь бувають числа).

Це все не опублікується, не бійся, пішли всі публікатори в публічний дім. Сидять там на колінах із друкарками, карамельками годують їх тими самими, за рецептом де Сада. Садистська чоловіча психологія, нетрі герменевтики, елементарні частинки, системний блок у купі з Четвертим енергоблоком, пошматований «Четвер» і вискочене всевидюще око Іздрика, Ізольда Трістанівна, трикольори французького стягу, сто років самотності, самість, стать, ть (схоже на праску). Коли знаєш, що тексту більш ніхто, крім тебе, не побачить, маєш право на злочин щодо свого тексту. Бо ж ніхто його не розглядатиме як щось, від тебе незалежне. Отже, можеш ґвалтувати його у найвитонченіших збоченських формах, можеш писати, що ти найпиздатіший чувак у світі, котрого схрещено з найхуйовішою тьолкою, і що саме через тебе піде в дупу вся культура. Можеш все, бо ж ніяка тьотя вампірична тебе не аналізуватиме, не прикладатиме до тебе менструальної критики, не питатиме про методологію твоїх наукових робіт. Тут ти можеш признатися, що ніяких, у дупу, наукових робіт ти не пишеш, і що всі письменники на світі (крім Мілана Кундери) суперкльові чуваки, а всі на світі критики (крім Артима, хоча він же ж не критик) повне гівно, яке ніколи в світі не поливалося віскі «Talisker» з острова Скай. Можеш розважати себе думкою, що коли ти станеш грубим і відомим, якесь зголодніле видавництво загарбає твої гівняні чернетки, щоб, опублікувавши їх, підгребти бабла собі і своїм дітям, як то зроблено із рахітичними віршами Андруховича. Нє, я швидше здехну, ніж то трапиться. І здехну, людоньки, не з власного бажання.