Ти ж, у свою чергу, сказала, що він цілком тобі подобається, лишень що трохи різкуватий. Нє, вона сказала «forceful». Як його найліпше перекласти?

Фе, яке негарне слово... образився ангел Сашко.

А все-таки він із тобою кохався.

Впишеш той епізод до свого роману? поцікавилась ти наступного дня.

Так, цілком можливо... Ну, може не все достеменно... відмазувався я, розпалюючи тим часом свою чуттєву память аж до неможливого. Так, якісь там деталі, кольори, запахи...

Я описав все достеменно й відіслав до ґазети «Спід-інфо». Жарт.

( Віну лікарні на Кульпарківській. Йогомені не закличуть, сказала пані з його мистецького обєднання, йогопереміщають з палати в палату. Що з ним, мені не сказано. Сказано: побутовий момент, за тиждень буде на роботі. Так що приїздити до Львова не варто, а варто звязуватися із нею, як мені щось горить, сказала та пані. Кульпарківська... Що вона мені нагадує?)

15.11.02.

Чи є на світі?

18.11.02.

я. Задихаюся.

Я здаюся

Роздаюся навсебіч

Роздягаюся

Розглядаюся

І

Розпорошуюся

Сухими росами

(Порошками)

що їх лиш папугам

вранці

не бридко.

Цикл підходить до завершення. Голі янголи пишуть сумні вірші до тієї днини. Тільки я не пишу нічого. Ніц-нічого, ніцнічого. Так, наче хтось почовгав уночі. В хаті виростають жовті книги. Самі лише жовті, що на повний шлунок здаються оранжевими. А може просто собі достигають. Я пишу «жіночу прозу». Можна ще її в італіки вганяти, гівняна суть від того не закосичиться. Кінець книгодрукуванню. Але то тільки мене стосується, бо ж то мої книжки подуріли: розростаються, де тільки не ліньки. Я займаюся психоаналізом, щоб не йобнутись. Стоп. Я? Займаюся? Психо... ага! Щьас. Прикриття, відмазка, останній екскюз перед платниками податків, що, фактично, утримуватимуть мене у психдиспансері, ЯКЩО (б). Хоча які вже заяложені ці думки-самолюбування-саможаління на тему психічної нездоровості. Куди мені... В мене ж бо «дуже характерне жіноче мислення», сказала Зборовська. От, тепер доведеться собі справжню піську відрощувати. В середу піду в солярій зі знайомою гейшею. Янгол Сашко був від того не в захваті.

А що, образилась на його відсутність реакцій я, невже жінка-танк не може сходити в солярій?

Відтак мене дико розсмішила картина танку в солярії. Ну десь так я, приблизно, й буду виглядати. А Сашко сказав:

Ага, будуть всілякі мальчікі за тобою бігати... Конкуренти. Бо ятебе і таку люблю. Страшну.

Думаю, треба його розважити запевненням, що після одного-єдиного солярного сеансу в 10 хвилин за 15 гривень (на більше сеансів срана інтеліґенція не спроможна в силу обєктивних чинників) пика кривості своєї не позбудеться. Зате ж буду лежати там, спостерігати голісіньких пещених грошовоосяйних кралечок із вигрітими ультрафіолетом порожнинками для мізків, і думати:

Я ОСОБИСТСТЬ.

Відтак погортаю якийсь із жєнскіх журналів, якщо не виженуть одразу після того, як відмовлюсь від джакузі-сауни-тренажерів і фітнес-консалтинґу. О, жєнскіє журнали - то всьо, то фініш, то вишак! А що ж ви хтіли? Я пишу жіночу прозу...

Мені страшно. Страшно. Страшно.

Певно, в такі-от вечори і приходить

Смерть.

Починається вона десь у зеленій свічці, що горить у спальні, якраз за коридор від мене. Там на ліжку плавиться янгол. Скоро-скоро моя черга. Ангел відсипав мені трохи свого піря. Цікаво, що мені ще намагатися встигнути? Викурити б цигарку, ось тут пачка біля мене лежить якраз, на японський прапор схожа, та ж я не курю, холєра. Музика? Це якщо хочеться померти у власних блювотних масах, що, в принципі, і так за нєфіґ можна досягти. Дві платформи під ногами розїзджаються. Все на світі даність. Світ прозорий, як бурштин. Я ґандж у тому бурштині. Або, по-простому, лантух із лайном. Ла-ла типу.

«Я нічого не зробив у цьому житті... Я не вмію ростити свиней...» каже Уельбеківський герой. Депресняки середини життя. Повільне повернення органічної речовини в неорганічну. Розпад. Відвислі статеві губи й слабенька ерекція. Так, добре. Все законно. Тільки якого дідька мені заразцим паритись? Ще, принаймні, років так із вісімнадцять можна похотіти здехнути з багатьох інших приводів.

Фе, крапаю щось, як у 18 років. Де ти, о втрачена дірко? (Я про вхід для несвідомого).

З іншого боку, якщо я зараз гикнусь, в цьому буде чимало й позитивних аспектів. По-перше, обовязково знайдеться кілька некрофілів-видавців, що зрадіють можливості «відкрити так рано згаслу зірку», й не платити їй авторських відсотків за продаж худеньких (але ж яких вагомих! самостьоб) книжечок. По-друге, кліп наш крутитимуть з більшою охотою, аніж після перегляду моєї мармизи в ріал-таймі. По-третє, диски розійдуться мільйонними тиражами, «Я така маленька» будуть ротувати на всіх засраних ЕфЕм-станціях, а гопніки похапають гітари, й волатимуть мої пісні попід підїздами, і вже не пиздитимуть неформалів, а обіймуться, як рідні сестри, і заплачуть на могилі надії молодої української держави... Ну що, Карпа, бач сама, який тута чьос намалювався? То всьо станеться хіба як комета в Землю вхєрячить. Все інше юзлес. А Юзлес, як справжній єврей, завжди має рацію.

Години(а) втікла. Я забю на пари. Хоч так і люблю свою викладачку української літератури. Я захворіваю. На ліки просруться останні залишки національної валюти. Хоч би цю новину нікому не розтринькати. Ну, не те, щоб мені чужа радість не на втіху, просто... Ну, то не важливо. Важливо те, що це полювання вже до біса затягнулося, вже тебе десь і кіньми, певно, затоптано, Скандинавська Квітко, а я все жену хортів своїх та й жену. І не дивлюсь на землю, а, вхопивши сурму, сурмлю в неї до верхів прадавніх сосен, що тебе колись плекали в цім краю. Коні мої бояться води пити з тих озер, де ти малою коси мила, коні вмирають від спраги. Я дожену тебе на Різдво. Ти сама мені зі сну сказала. Лиш не їсти і пити лиш трохи. Піст. Знесилення. Числа. В кого їх спитати? Ніч гортається вітром, сторінка за сторінкою, хорти виють і коні прядуть вухами тобі весільний серпанок. Коли по всьому буде, прошу, зроби мені із нього саван.