Шрифт:
Така «Україна» — країна дитинства і, водночас, потойбічного, позасвітнього блаженства, тобто, в обох випадках, без-свідомого: до-свідомого і після-свідомого стану, — країна, де душа «у себе вдома», у вічній теперішності (дитинство-бо є входженням індивіда в час, свого роду прототемпоральністю, позбавленою пам'яті про минуле, і в цьому сенсі також являє собою суцільне «тепер»), — цілком вичерпно описується хронотопом «садка вишневого коло хати» (прикметно, що однойменний хрестоматійний вірш був написаний Шевченком в ув'язненні, тобто в ситуації максимального емоційного стресу, коли активізуються найбільш підставові структури особистости). Цей «садок-райочок» («Л.»), який в останній, передсмертній поезії («А поки те, та се, та оне…») переноситься в сподіване майбутнє душі — «над самий Флеґетон», — є передусім, навіть у позаземній своїй іпостасі, топосом роду, родини, любовної споріднености поколінь (тут «дочка вечерять подає, / А мати хоче научати» [«Садок вишневий коло хати…»], «дружина… / Сяде собі в холодочку / З дітками малими» [«Подражаніє Едуарду Сові»], тут і самотньому «присняться діточки… / Веселая присниться мати» [«Л.»]), — є, інакше кажучи, конкретно-чуттєвим символом духовної єдности «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків в Украйні і не в Украйні»: саме Шевченкові належить в українській інтелектуальній історії честь відкриття цього синтетичного погляду на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в універсально «відкритому» часі й просторі континуум, саме в лоні Шевченкового міфа відбулося зародження того, що можемо з повним правом визначити як українську національну ідею [147] . «Не знаючи» (у кращому разі — напівзнаючи) конкретно-історичної України — провінції Російської імперії середини XIX століття, — Шевченко потрапив узагальнити предмет своїх дитинних емоційних фіксацій (що його, до речі, сам таким і усвідомлював — «І виріс я на чужині, / І сивію в чужому краї; / То одинокому мені / Здається — кращого немає / Нічого в Бога, як Дніпро / Та наша славная країна…») до ранґу ідеалу національногобуття.
147
Порівняймо викарбувану Шевченком поетичну формулу національної спільноти як понадчасової і понадпросторової з пізнішою логіко-дискурсивною її «розгорткою» в філософії М. Бубера: «Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення й розвиток, свою долю й призначення, робить її предметом своєї свідомости, мотивуванням своєї волі» (Бубер М. Народ и его земля // Избр. произведения. — С. 259).
У цьому, і тільки в цьому сенсі ми можемо погодитися з Г. Грабовичем, що «у Шевченковому міфі Україна зовсім не місце, територія чи країна, вона — стан буття, чи, якщо точніше, екзистенціальна категорія в теперішньому часі, а в майбутньому, після свого остаточного перетворення, — форма ідеального існування» [148] . А проте прийняти це твердження за абсолют не випадає, навіть виходячи з іманентної діалектики міфа: міф-бо, як уже зазначалося вище, передбачає гранично повну збіжність ідеїсуб'єкта (байдуже, індивідуального чи колективного) з безпосередньою, конкретно-історичною емпірією його становлення, — злиття його цільового, телеологічного плану з планом зовнішнім, «заданим». Іґнорувати цей «заданий» план — Україну «метаісторичну», не доростаючу у своєму «особистісно-історичному бутті» (О. Лосєв) до себе як «форми ідеального існування» (неспроможну, висловлюючись точною формулою Лесі Українки, «своїм життям до себе дорівнятись», — власне від Шевченка цей проклін нереалізованости стає чи не центральною проблемою української філософської рефлексії в усіх її різновидах, від художньої літератури до філософсько-історичних студій), — означало б зумисне редукувати цілість міфа до однієї з його часткових підструктур.
148
Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 67. Варто співставити це твердження хоч би з паризькими рефлексіями над образом батьківщини іншого «еміґранта» — Генрі Міллера, щоб без труда розпізнати той самий психологічний комплекс: «Ліпше зберігати Америку… чимось на кшталт поштівки, на яку позираєш у мить слабкости. Можеш собі уявляти, ніби вона завжди чекає на тебе десь там, незмінна, незіпсута, великий патріотичний обшир з коровами, вівцями й добросердими мужчинами, готовими валувати все, що трапиться на очі, — чоловіка, жінку чи тварину (NB: така гіперсексуальність проміскуїтетного типу в істоті нічим не різниться від „природної“ дитячої сексуальности / асексуальности — в обох випадках маємо світ до гріхопадіння, світ, у якому ще не спожито забороненого овоча. — О. З.). Її не існує, Америки. Це просто ім'я, яким наділяємо абстрактну ідею…» (Miller Henry. Tropic of Cancer / Introd. by K. Shapiro. — New York: Grove Press, Inc., 1961. — P. 208. Курсив наш. — О. З.).
Говорячи про міфологічну інтерпретацію Шевченком української історії (процесу становлення), слід, одначе, застерегтися. П. Куліш мав-таки певні підстави назвати Шевченка, у надгробному слові, «нашим первим істориком»: річ у тому, що на час появи Шевченка в українській професійній культурі — і в історіографії, і в романтичній історичній прозі «малоросійської школи» — вже доволі чітко увиразнився розрив між сакральним минулим і профанним теперішнім історичним часом. Минуле, доба буяння «привілеїв і вольностей козацьких», за якими найдужче ностальґувала колишня українська старшина, а нинішнє «малоросійське дворянство», героїзувалося головно як безповоротно затрачена антитеза профанному сьогоденню. Як вичерпно формулює гетьман П. П. Скоропадський у спогадах про своє дитинство, проведене в полтавському маєтку діда — Шевченкового сучасника І. М. Скоропадського (також «потомка гетьмана дурного», хоча й ліпшої слави, ніж протаґоніст вірша «П. С.»), у тодішньому середовищі національної еліти «Україна розумілася як славне рідне минуле, проте ніяк не пов'язувалася з теперішнім» [149] : власне-українська історія як така «скінчилась», вичерпалась — принаймні у формах політичної активности. Тож якщо розуміти місію історика так, як розуміла її філософія романтизму, — за визначенням Ф. Шлеґеля, як місію пророка, зверненого в минуле, отже, додамо від себе, покликаного відновити неперервну тяглість історії, по-гамлетівськи «направити вивих» звихнутому часоплину, оприявнивши присутність минулого в теперішньому та майбутньому у вигляді лінійно детермінованих наслідків, — то Шевченко безперечно був «нашим первим істориком», також і фахово достатньо підготовленим для того, аби опонувати як офіційній великодержавницькій історіографії (розгорнуту діатрибу на її адресу містить уже вступ до «Гайдамаків»), так і «малоросійській» позаісторичній свідомості з її відчленуванням минулого як остаточної (й ідеальної!) в-собі-завершености [150] .
149
Скоропадский П. Мое детство на Украине // Скоропадський П. П. Спогади: Кінець 1917 — грудень 1918 / Гол. ред. Я. Пеленський. — К. — Філадельфія, 1995. — С. 387.
150
Було б принаймні легковажно вважати, у дусі Драгоманова, буцімто Шевченкова кваліфікація історика обмежувалася його настільним псевдо-Кониським: навіть у посмертному описі його особистої бібліотеки — бібліотеки вочевидь «підручної» і безсистемної, як звичайно в людини без сталого пристановища, та ще й призбираної щойно в останні, післязасланчі роки, — майже кожну третю позицію (близько сорока томів) займають історичні та історіографічні джерела всіма трьома мовами, якими Шевченко володів вільно, — українською, російською та польською (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії: 1814—1861. — С. 366—370); цікаво, що й французьку, за свідченнями сучасників, Шевченко взявся був замолоду вивчати, спонукуваний нестак потребою почуватися вільніше в аристократичних салонах, як бажанням простудіювати французький переклад шеститомової «Історії розпаду й занепаду Римської імперії» Е. Ґіббона, котрий був у бібліотеці Брюллова (див. про це: Филипович П. Європейські письменники в Шевченковій лектурі); словом, чого як чого, а браку фахової ґрунтовности в підході до історичних подій Шевченкові закидати не доводиться.
«Посланіє» («І мертвим, і живим…») з його наскрізним закликом до «земляків» «прочитати тую славу», «не дурячи самих себе», не просто дегероїзує «славну» минувшість як таку, що спричинила мізерну теперішність, а відтак не може слугувати навіть підставою для національних гордощів («Чого ж ви чванитеся, ви! / Сини сердешної Украйни!.. Може, чванитесь, що братство / Віру заступило, / Що Синопом, Трапезонтом / Галушки варило. / Правда!.. правда, наїдались. / А вам тепер вадить. / І на Січі мудрий німець / Картопельку садить»), — парадоксальним чином, через таку переоцінку «Посланіє» якраз «розгальмовує», актуалізує вже, було, застиглу, законсервовану в безрухові минувшість (щойно в XX столітті дослідники колоніальних культур — Ф. Фенон, Е. Саїд — показали, що подібне «застигання» є неомильний симптом поступового відмирання національної культури в ситуації більш-менш тривалої загрожености [151] ). Шевченкова «атака» на козаччину по лінії «деґрадуючого» елітного переємства (коли українські «Брути і Коклеси» проголошуються «рабами, подножками, гряззю Москви, Варшавським сміттям» — а значить, прямими попередниками нинішніх «няньок» і «дядьків» «отечества чужого») відіграла роль своєрідної «культурної революції» — привівши в рух, здавалось, назавжди «зупинені» квазіміфологічною ґлорифікацією культурні шари. У цьому сенсі Шевченко ніби повернув Україні — дарма що зі знаком «мінус» — її «втрачений час», реставрував її «розчленоване» в часі національне тіло, — а це й є функція історика, адже тяглість історичного процесу забезпечується в нашій свідомості єдино лиш постійною «перебудовою» каузального ланцюга минулих подій, залежно від настаючих, тих, котрим ми є свідками й сучасниками: кожна нова подія дослівно змінює минуле, оскільки виводить на яв раніше заховані в ньому «непрацюючі» зв'язки й закономірності, засвічує доти «погашені» смисли. Вивіривши минуле сучасністю, Шевченко цілком неметафорично його «воскресив».
151
«Впертість в обстоюванні тих форм культури, котрі приречено на загин, — це, звичайно, національна демонстрація, одначе така демонстрація, яка є поверненням до законів інерції. Не відбувається ні захоплення ініціативи, ні переоцінки відносин — сама тільки концентрація на твердому осерді культури, котре робиться дедалі більше звітреним, інертним і порожнім… Після ста років колоніального панування застаємо культуру вкрай жорстку і штивну, чи, радше, викопні рештки культури, її мінеральну верству» (Fanon F. The Wretched of the Earth /Transl. by C. Farrington. Pref. by J.-P. Sartre. — New York: Grove Press, Inc., 1968. — P. 237—238). Власне ці процеси виразно накреслилися в українській культурі на час появи в ній Шевченка.
Звісно ж, сказане не означає, буцімто «Кобзар» призначений слугувати автентичному історичному пізнанню — та останнє і взагалі не належить до компетенції красного письменства: як завважив ще Арістотель, «поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію, — поезія говорить більше про загальне, а історія — про окреме» [152] . Предметом історичної поезії ніколи не є гола емпірична реальність того, що вже відбулося і що ми спроможні хіба лиш «узяти до відома», невладні нічого з цим «зробити». Арістотелівське «загальне», «те, що могло б бути», — «Істинне Метафізично» на противагу «Істинному Фізично» (Дж. Віко), «ідеальна історія» на противагу «дійсній» (Е. Ренан), «метаісторія» (Н. Фрай) на противагу власне-історії тощо, — це минуле, котре переживається «тепер і тут» як сукупність нереалізованих можливостей, минуле, у якому існує умовний спосіб («Якби-то, — думаю, — якби / Не похилилися раби…»), яке звучить безугавним, вельми специфічно згармонізованим хором людських воль та устремлінь і відтак справді є далеко «філософськи глибшим і серйознішим» («істиннішим», за Дж. Віко), ніж захаращена випадковостями однозначна пласка фактичність [153] . Тож Шевченко, розуміється, «метаісторик» — і не лише тому, що, з загарливістю сутого міфотворця, для якого, на відміну від «чистого» митця, витворювана ним словесна реальність не сприймається за фіктивну, а наділяється всією повноважністю намацальної, змислово-конкретної яви [154] , не вагається коригувати «фізичну» історію «метафізичною», мало клопочучись фактичною достеменністю («тим гірше для факту»!), — вище ми вже мали нагоду показати, на прикладі «історії» Оксани Коваленко [155] , як послідовно підганяються ним під логіку міфа події власного життя, і точнісінько так само обходиться він і з подіями життя національного. Звісно, коли дивитись на це останнє sub specie aeternitatis, то, приміром, факт, що скандальний випадок, описаний у поемі «Юродивий», трапився не в Києві, а в Петрозаводську, і не з «капралом Гавриловичем» (київським, подільським і волинським — «полян, дулебів і древлян» — генерал-губернатором Д. Г. Бібіковим), а всього тільки з його «єфрейтором малим» (правителем генерал-губернаторської канцелярії М. Е. Писарєвим), може мати принципове значення хіба що для археографів. Для нас, по упливі часу й «розчиненні» в ньому реальних історичних осіб, важить уже єдино символічне значення жесту (публічного ляпаса високопоставленому імперському урядникові): саме те смислове ядро події, котре, вмент відлущивши полову довільних обставин (місця і об'єкта дії), вичленував і Шевченко, — та ще й, трансплантувавши його в український контекст, навантажив додатковим смислом: «українізований», анонімний виконавець історичного жесту (найправдоподібніше, хтось, особисто ображений Писарєвим — знаним хабарником, людиною без виразних моральних засад, що не гребувала торгувати в інтересах кар'єри навіть власною дружиною [156] ), перетворюється на «святого лицаря», «одного козака із міліона свинопасів», символічного месника за національне безмовне приниження, а значить, у підтексті, того самого біблійного праведника, задля якого врятоване буде збезчещене гріхом місто (Київ).
152
Арістотель. Поетика / Пер. Б. Тена. — К.: Мистецтво, 1967. — С. 54.
153
«Для „громадянського“ історика існує тільки одним-єдина історія — послідовний часовий зв'язок доконаних фактів. Для історика культури таких „історій“ існує ціла низка, адже кожний із цих доконаних фактів міг не відбутися або мати цілком інакше значення для решти наступних подій, бо кожний із цих фактів постав унаслідок діяльности певного історичного суб'єкта, який міг діяти інакше… Саме тому історія культури є… як „історія“ куди багатшою, ніж „громадянська історія“» (Челидзе Л. Л. История и культура // Культура в свете философии. — Тбилиси: Хеловнеба, 1979. — С. 268—269). Оця-от історія, взята як культура, тобто суб'єктивовано, і є властивим предметом історичного жанру в словесній творчості.
154
На суб'єктивному рівні беручи, саме тут і пролягає така трудновстановна в новочасній культурі межа між літературою та авторським міфом: «тільки» письменник, хоч би в яких був стосунках із буттям, завжди сприймає його «всерйоз», сповна здаючи собі справу з «вигаданости», «несправжности» власного художнього світу, тоді як для міфотворця цей останній цілковито покриває дійсність, контамінується з нею, — це той архаїчний стан свідомости, котрий, за Й. Гейзінґою, надовго зберігається в розвинених культурах і при котрому затримується «поетичну форму як засіб передання всього того, що має значення для життя людської спільноти» (Гейзінґа Й. Homo Ludens. — С. 146), — причім, додамо, «непередане», невиражене ео ipso розцінюється носієм такої свідомости і як позбавлене значення, незначуще. Щоб не наводити на приклад парадокси міфологічної свідомости тоталітарних суспільств, де несказане (публічно) автоматично перетворювалось на неіснуюче, покличемося тільки на Дж. Джойса, цього послідовного (дарма що спізненого в часі) претендента на роль міфотворця XX століття, котрий примудрився повністю «прогледіти» Першу світову війну, а Другу зовсім не жартом сприйняв як справдження «Поминок Фіннеґана», і це в жодному разі не був авторський нарцисизм: «Сам по собі поетичний образ, — зазначає О. Лосєв, — „відчужений“ від речей і безінтересовний щодо них. Ствердимо тепер саму цю відчуженість від речей як річ, саму цю безінтересовність — як інтерес, і дістанемо міф» (Диалектика мифа // Философия. Мифология. Культура. — С. 163).
155
Див. прим. до с. 105. (в електронній версії — примітка 138. — Прим. верстальника.)
156
Про М. Е. Писарєва див.: Жур П. Літо перше. К.: Дніпро, 1979. — С. 52—54.
Так дрібний скандал рівня газетної хроніки набрякає універсальним «метаісторичним» смислом, розростаючись до масштабів самітницького бунту. Зрілий екзистенціалізм перегодом визначить такий бунт як абсурдний, для Шевченка ж герой, попри все своє суб'єктивно вистраждане одинацтво, ще ніде не відколотий, у метафізичному сенсі, від субстанційної єдности національного цілого, універсально репрезентантний щодо нього в усіх своїх життєпроявах (на прикладі трьох покутних душ із «Великого Льоху» ми вже бачили, який тягар космічної відповідальности падає в цьому міфі на індивіда, котрий, хай навіть у чисто сократичному «гріху незнання», обертається проти своєї спільноти). Тому, знов-таки «з погляду вічности», у заданому насамперед християнською етикою оцінному масштабі, проголошений «юродивим» виправдовує, усправедливлює, випрямляєвивернутий навспак світ справдешніх «юродивих» («неначе люди подуріли» — цей мотив звихнутости, загального безумства часто повторюється в Шевченка, випереджаючи аналогічні одкровення в європейській культурі наступного століття), — випрямляє тим, що вносить у нього момент істини, чи, у шевченківських категоріях висловлюючись, святої правди. Якщо з-поміж маси «свинопасів» «найшовсь-таки якийсь проява… / Що царство все оголосив: / Сатрапа в морду затопив», значить, «свинопаси» не такі вже й безнадійні, і шанс «діждатись Вашінгтона / 3 новим і праведним законом» за ними зберігається. Що й треба було довести — з точки зору внутрішньої діалектики міфа.
Інший, доволі вже хрестоматійний приклад Шевченкового коригування «фізичної» історії «метафізичною» — епізод із ритуальним («не я вбиваю, а присяга») дітовбивством у «Гайдамаках»: байдуже, що історичний Гонта своїх дітей не різав, та, либонь, і не міг різати, скоро зберіг життя малолітньому синові навіть прямого ворога — уманського губернатора Младановича, — цей «реальний» Гонта обходить Шевченка так само мало, як реальна пединівська селянка Оксана Коваленко-Сорока або реальні обставини конфлікту олонецького губернатора М. Е. Писарєва з безіменним петрозаводчанином. У «Гайдамаках» і взагалі всі персонажі умовні, неповнокровні, також і в прямому сенсі слова: тут-бо орґіастичною рікою клекоче неправедно пролита кров, у міру прибування якої «розливці» її (як писалося в козацьких судових актах) бліднуть, виблякають, затрачують не то індивідуальні, а й просто людські риси, дедалі більше вподібнюючись безтілесним демонічним тіням на тлі «червоніючого пекла» апокаліптичного пожару. Навіть у стосунку до своїх товаришів заникає елементарна здатність до емпатичної чутливости: спершу гайдамаки під проводом Гонти, «як смерть люта, не вважають / На літа, на вроду / Шляхтяночки й жидівочки», потім відбувається танцюриста вакханалія з піснею «Отак чини, як я чиню. / Люби дочку абичию» (sic!!! — цим відверто-ґротесково пародіюється попередня різанина «абичиїх» дочок: фрейдист додав би ще, що й ніж, у Шевченка «залізна тараня», у багатьох архаїчних міфологіях слугує за фалічний символ), — а відтак уже Гонта, на Яремин крик: «Постривайте, не вбивайте: / Там моя Оксана», незворушно відказує: «Найдеш іншу», — впадання в екстаз масового, деперсоніфікованого вбивства автоматично деперсоніфікує для вбійника всі і всякі міжлюдські взаємини, погашає в його очах унікальність конкретного «іншого», так що подальша сцена розправи з власними синами, котрих у тексті поеми не наділено навіть іменнями — «вони католики», і цього досить: діти-функції, — тільки довершує Гонтине знелюднення.
Прикметно, одначе, що мовою міфологічного архетипу це знелюднення виражається не через «оскотинення», як воно відбувається з Шевченковими деспотами-можновладцями (по лінії «із людства — вниз»), а через демонізацію — упиризацію : Гонта-дітовбивця блукає по бойовиську вже чистісіньким фольклорним упирем («Крови мені, крови! / Шляхетської крови, бо хочеться пить, / Хочеться дивитись, як вона чорніє, / Хочеться напитись…»). Мотив невипадковий: перед тим Ярема, довідавшись про вільшанську трагедію й викрадення Оксани, вигукує з непідробним розпачем: «Чом я вчора, поки не знав, / Вчора не загинув! А сьогодні, коли й умру, / 3 домовини встану / Ляхів мучить», — вимушена упиризаціявиразно переживається ним як прокляття, котрим тавровано душу. Тут, на наш погляд, і криється ключ до розуміння природи гайдамацького гріха: він не «злоначинающий», як «тваринний» гріх владчої «неситости», а тільки «реактивний» щодо переможного зла; у його основі — сама по собі цілком шляхетна («свята») спроба «виправити» світ, відновивши вже раз, було, порушену божисту рівновагу, усунути той «страшний суд», який «ляхи в Україну несуть», — «розкувать сестру» і «не дати матері в руках у ката пропадать» (звертаємо спеціальну увагу на цей архетипальний образ національного поневолення як покривдженої жіночости). Проблема в тому, що в такому герці з інфернальним злом метод (убивство) непомітно, але неминуче підміняє собою ціль (визволення), — зло породжує зло, і початковий лицар-месник, увійшовши в порочне коло, парадоксальним чином впадає в той самий параліч волі , що й раб, який добровільно своєю волею поступився, — його вчинками керує інерція злотворення («не я вбиваю, а присяга»), котра, у кінцевому підсумку, і перероджує його на трагічного(бо мимовільного!) упиря — байдуже, за життя чи й по смерті також.