зеленi, мов у єгипетської кiшки. Роман Iванович знову кивнув i той заграв якусь довгу старовинну

мелодiю. Причому рояль залунав, як волинка. I пiд цi звуки Роман Iванович почав жестикулювати.

Йому здалося, що саме зараз вiн вiднайшов найкращу форму для читання лекцiй – мовою жестiв.

Волинка лунала майже на однiй нотi (напевно, в цей час Роман Iванович просто чув сам себе – своє

хропiння).

Студенти повставали з мiсць i шалено зааплодували. Їхнi гучнi оплески болюче вiдлунювали в

вухах. Галас дiйшов до тої нестерпної звукової межi, коли Роман Iванович змусив себе зрозумiти, що

то є сон i попрохав себе прокинутись. Але нiчого не вийшло – сон тривав, оплески не вщухали.

Нарештi дихання збилося з ритму i на останньому сплеску власного хропiння Роман Iванович

стрепенувся, розплющив очi i заклiпав повіками, не розумiючи, куди i навiщо повернувся.

Над ним стояла дружина Вiра Власiвна i щосили тормосила за плече.

– Ти перебудиш увесь будинок, – сказала вона. – Повернися на бiк.

Роман Iванович заспокiйливо помахав рукою i слухняно повернувся до стiни.

Дружина навшпиньках пiшла.

Уже кiлька мiсяцiв вона спала в кiмнатi доньки, мотивуючи це тим, що, по-перше, чоловiку треба

добре виспатись перед заняттями в унiверситетi, а по-друге – через його хропiння. А ще тому, що їй

теж треба було висипатись, адже вставала Вiра рано i перед тим як вирушити на репетицiю до

фiлармонiї, за давньою родинною традицiєю, готувала поживний снiданок.

Вiра встала о шостiй. Вийшла на кухню.

Кухня в пансiонi фрау Шульце була загальною для всiх квартирантiв i розташовувалась на

першому поверсi. Туди Вiра виходила пити вранiшню каву i пiдсмажувати грiнки на снiданок.

Там було єдине мiсце, де можна торохкотiти посудом о шостiй ранку, доки мешканцi будинку i її

родина – чоловiк та донька – ще нiжились у лiжках.

I тридцять уранiшнiх хвилин належали тiльки їй однiй.

Вiра ввiмкнула кавоварку. Кава повiльно капала в кухлик i наповнювала помешкання ароматом

нового дня.

Сьогоднi вона погано спала. За пiвнiч її розбудив прихiд Тетяни – цiєї горе-спiвачки, котра щодня

теревенить про вiд'їзд до Бельгiї. Якщо це дiйсно так, то можна буде домовитись з фрау Шульце про

окрему кiмнату для Марини. Дiвчина вже доросла, у неї свої справи – безлiч справ, через якi вона на

три-чотири днi змушена залишатися ночувати у великому мiстi.

Якби в них було власне авто i власна квартира, а ще краще – будинок, дитина могла б приїздити

додому щодня. I вони бачились би частiше. Як було ТАМ.

Вiра грiла руки об кухлик i прискiпливо розглядала свої пальцi. Колись через цi пальцi батьки i

вiддали її до музичної школи – на клас скрипки. Викладачi казали, що про таку «розтяжку» мрiяв би

сам Павло Коган.

Тепер пальцi трохи спухли, але лишалися такими ж довгими, прудкими, а сама рука ще зберiгала

свою аристократичну форму. Власне, нiкуди не дiвся i талант, якщо її майже одразу пiсля приїзду i

прослуховування запросили до мiсцевого оркестру – нехай i маленького, але з контрактом на два роки.

I на нiй тепер тримається уся родина.

За спиною почувся шурхiт.

Вiра незадоволено озирнулась, наморщила чоло: на кухню виповз сусiд Макс. Вiн безсоромно

широко позiхав i премерзенно чухав оголенi груди. Глянувши на Вiру, кинув без будь-якого

привiтання:

– Кава лишилась? Можна?

Вiра з вiдразою оглянула його оголений торс.

Макс не приховував, що працює коридорним у готелi для геїв. Але усiляко пiдкреслював свою

«традицiйну орiєнтацiю» i напозiр частенько приводив у своє помешкання тимчасових подружок.

– Бери. Тiльки помиєш за собою кухоль! – пробурчала Вiра.

Їй нiчого тут не подобалось! Зокрема це життя пiд одним дахом з тими, кого вона намагалася

уникати, приїхавши сюди. Та нiчого не вдiєш. Треба трохи потерпiти. А потiм буде все – i власний

будинок, i авто.

Усе владнається, варто лише не ламати традицiй i зберiгати спокiй.

Вiра витягла з шафки бiлий обрус i пiшла накривати стiл у вiтальнi. Вони єдинi напозiр

харчувались, мов аристократи – красиво, повiльно, як у кiно, з розмовами, з обговоренням сiмейних