ховаючи очi, той мiг лише покривати його брехню перед родиною: робив липовi довiдки чи часом

надзвонював з повiдомленням про перенесення лекцiй. Але час вичерпався i для брехнi: зарплата

робiтника автомийки була втричi менша за викладацьку i дружина вже почала цiкавитись їхнiми

спiльними прибутками, дивуючись, що вони досi не можуть вiдкладати на будинок чи хоча б авто.

Звiсно, про його плани щодо письменницької дiяльностi i майбутнього успiху книги «Остання любов

Йогана» вона не знала.

Роман iшов вiд електрички в своєму охайному костюмi, час вiд часу машинально нюхаючи долонi

– чи не пахнуть бензином, i думав про те, що ця дiвчина потрапила в поле його зору не випадково i що

вона має для нього значення лише як приклад емоцiйного стану, в котрому мiг перебувати закоханий

Гете: сором старого чоловiка перед пристрастю до юної особи. А така пристрасть робить з усiх –

навiть з великих! – дурнiв. Але Роман не такий. А цей погляд...

Вiн знову згадав його i розплавлений свинець полився в горло, наповнив шлунок i гострою хвилею

спустився донизу. Чорт забирай! Невже вона дiйсно ТАК поглянула на нього?!

Якби вiн мiг хоч з кимось поговорити, порадитись про це! З кимось чужим i байдужим. Скажiмо, з

фрау Шульце, котра завжди стирчить на порозi, коли вiн повертається додому, i пильно приглядається

до виразу його обличчя. А може, стара нишпорка принюхується до запаху бензину, що, певно, в'ївся в

його долонi чи волосся, а швидше за все – у пiдсвiдомiсть. Адже нещодавно стара панi сказала йому

якусь дивну фразу про те, що «життя одне i воно варте того, щоб у ньому робити те, що хочеш, адже

потiм буде пiзно...» – i почала жваво переказувати колiзiю книги, яку щойно прочитала саме на цю

тему. I йому здалося, що вона надто допитливо дивиться в його очi, а її старечий загострений носик

лiзе просто в ту частину його мозку, де на пасторальнiй галявинi посеред лiсу в очiкуваннi його

розкинулася Порцелянова Дiвчинка...

Удома на нього чекала вечеря. Стiл був накритий iншою скатертиною, призначеною саме для

вечерi. Вiра накрила на двох.

– Випогоджується, – сказав Роман Iванович, жуючи м'ясо. – У повiтрi вже пахне справжньою

весною. (e2–e4).

– Жорстке? – турботливо запитала дружина. (Зустрiчний хiд: e7–e5).

– Чудове, як все, що ти робиш, (f2–f4. Королiвський гамбiт),– сказав вiн i додав: – Треба

подивитись новини, там щось знову з нашим парламентом...

– Чай зелений чи чорний? (e5:f4. Гамбiт прийнято).

– Зелений на нiч дає безсоння. Не корисно. Чорний. Не мiцний. (Сf1–c4. Варiант слона).

– Непокоюсь за Марину. Вона живе зовсiм окремо. I весь час мовчить. Ми її втрачаємо. (Кg8–f6.

Напад на пiшака).

– Це нормально. Звикай. Скоро у неї буде своє життя. Ось донька фрау Шульце взагалi живе в

Америцi. Це у нас прийнято доглядати за дiтьми до скону. (Кb1–c3. Пiшак пiд захистом).

– Так. Але це якось сумно. (c7–c6. Старий, але перевiрений хiд).

– Це – нормально! (Слово ферзя. Все – в традицiйних рамках гамбiту).

Ендшпiль.

Усе було нормально: вечеря, телевiзор.

Колись, у першi днi перебування тут, вони ходили гуляти до лiсу, який мало схожий на лiс –

швидше, великий доглянутий сквер з охайно прибраними дорiжками, на яких майже нiколи не лежить

жодного листочка...

Вона посмiхнулася до нього! Це точно! Можна дати руку на вiдсiч – поглянула i ворухнула

вустами! Роман голосно зiтхнув i навмисно закашляв, щоб приховати емоцiї. Одна лише згадка про

неї, мов склянка дорогого вина, що стоїть на дальньому краю столу. Тобто не ковток вина, а саме

склянка або краще – вишуканий кришталевий келих, що лишається недоторканним.

Випитою склянкою є iнша – Вiра, власна дружина – знайома на смак, трохи прiсна, але загалом

звична. Вона ходить перед ним, брязкає посудом, шурхотить простирадлами, пахне знайомими

парфумами i промовляє тi ж самi слова, що вчора i позавчора.

Але спостерiгаючи за всiм цим, вiдтепер вiн знав, що десь там, на iншому кутку бездоганно