Петро І почав вилучати рукописи із церков, монастирів та державних установ від 1701 року (згадаймо свідчення митрополита Ростовського Дмитра), однак жодного екземпляру літописів так і «не знайшов». Довелося їхати і замовляти в Кенігсберзі! А там, виявляється, лежав собі єдиний «на всю Русь» «загальноросійський літописний звід» із кольоровими малюнками! Зверніть на це увагу.

Так звані «Петрові вигадники» Кенігсберзького літописного зводу, здійснивши свою роботу з об’єднання літописання Києва та Ростова, передали свій твір у надійні руки катерининської «Комісії». А «Комісія» не тільки «вдосконалила» саму «Повість минулих літ» «знайденого першоджерела», а головне — «знайшла», «відкрила» сотні так званих «загальноросійських літописних зводів», до речі, абсолютно нікому не відомих за часів Петра І.

«Метою їхньої роботи було створення (підробка) відсутнього першоджерела — нібито справжнього стародавнього літопису, який підтверджує романовську версію російської історії… і відтоді Радзивилівський літопис став називатися «найдавнішим російським літописом». Першоджерело російської (московської. — В. Б.) історії нарешті з’явилося…

Але через незграбність… виконавців у Радзивилівському рукописі залишилися сліди переробки… Тому довелося довгий час тримати оригінал рукопису якнайдалі від цікавих очей» [25, с. 98].

Навіть видання Радзивилівського літопису 1989 року

з повним правом можна назвати відвертою фальсифікацією. Романовська лінія приховування правди щодо Кенігсберзького літопису триває. І свідчення цього — відсутність у ньому кольорових малюнків (мініатюр).

Чому ж московити за 300 років фальшування своєї історії так жодного разу й не донесли до людей Радзивилівський літопис таким, щоб він відповідав нібито існуючому оригіналові? Чому ніколи у літописі не друкувалися кольорові малюнки?

Московська історична лженаука панічно боїться Кенігсберзьких кольорових мініатюр. І має підстави. Адже ці кольорові мініатюри є невід’ємною частиною оригіналу. І свідчать про німецьке походження малюнків.

Послухаймо професора О. О. Шахматова: «В 1905 році у 1–й кн. X тому Відомостей Від(ділу) російської) м(ови) і с(ловесності) було надруковано статтю покійного В. І. Сизова «Мініатюри Кенігсберзького літопису». Головним підсумком цього дослідження була вказівка на німецький вплив у цих мініатюрах. Як видно з редакційної примітки у кінці статті, В. І. Сизов дійшов до висновку…, що джерелом для ілюстрацій нашого літопису (Радзивилівського. — В. Б.) могла бути ілюстрована редакція нижньонімецького судебника під іменем Sashsenspiel» [20, с. 2].

Отже, всі мініатюри (малюнки) не є оригінальними творами чи то київської, чи то ростово–суздальської землі, а є копіями з німецького першоджерела. Здавалося б, неймовірне, страшне відкриття вченого секретаря Московського Історичного музею Володимира Ілліча Сизова (1840–1904) повинно було сколихнути російське наукове середовище і кинути його на пошуки правди. Адже В. І. Сизов, по суті, звинуватив московську історіографію у відвертому плагіаті. Мав би знайтися або історик, або художник, який би звірив малюнки німецького судебника «Sashsenspiel» з мініатюрами «загальноросійського літописного зводу» (Радзивилівського). Врешті–решт, це справа честі російської науки. Та віз і нині там. Ніхто й не брався за точне аналітичне дослідження. Заборонено! Далі звичайної балаканини справа не посунулася.

У царській імперії ще велися розмови про «німецький вплив» на ростово–суздальський та новгородський живопис, про «грецький тип особових хронік ХІІІ–ХІV століть» тощо. У радянській російській імперії на подібні теми навіть говорити забороняли, а про німецький судебник узагалі забули.

Однак цікаво, що навіть побіжне ознайомлення із радзивилівськими мініатюрами виразно свідчить, що вони є не оригіналами, а звичайними копіями. Особливо це видно при вивченні чорно–білого «фотомеханічного списку 1902 року», де помітні окремо змальовані контури мініатюр і наступне їх зафарбування.

«Насправді практично всі мініатюри виконані дуже недбало… Контури фігур часто не до кінця зафарбовані, а ті, які зафарбовані, виконані досить грубо. Самі історики відзначають наявність у більшості мініатюр недбалої правки» [25, с. 96].

Однак на цьому московський плагіат не закінчується. Ось про що далі розповідає професор О. О. Шахматов:

«Д. В. Айналов у своєму дослідженні «Про деякі серії мініатюр Радзивилівського літопису» (Від. Від. р. М. і сл. 1908 р., т. XIII, кн. 2, с. 307–323) зосередив свою увагу на зображеннях осіб, які стосуються діяльності перших руських князів і відтворюють, як він вважає, старіші оригінали. Виразні сліди німецького живопису і гравюри, явна модернізація малюнків починаються, — як вказує Д. В. Айналов, — з 96 аркуша, де вміщено зображення «катепана», який одягнутий в костюм німецького крою і сидить біля готичної споруди з вежами» [20, с. 2–3].

Сподіваюся, читачі розуміють, що в цьому разі ми втрачаємо саме поняття «російське першоджерело», оскільки текст «Повісті минулих літ» і сам Радзивилівський літопис з 1110 до 1206 року своїм текстом повністю пов’язані з малюнками, які є в книзі. Це єдиний, нероздільний матеріал. А він, як бачимо, має німецькі корені. Такий парадокс московської історичної брехні. Але й це ще не кінець. Читаємо професора О. О. Шахматова далі:

«Н. П. Кондаков (російський академік. — В. Б.) відзначив особливо реалістичний характер особових зображень в останній третині рукопису, яка стосується «найновішої місцевої історії», і вказав, що саме тут — найвиразніші сліди західноєвропейського впливу; так, ми знайдемо тут західні головні убори і чепчики у жінок; князі одягнені у своєрідну західну далматику; «жінки часто вбрані у західні, вузькі у талії, сукні, що тягнуться по підлозі, які вони — теж за західною модою — ледь піднімають спереду, щоб не наступити при ході і показати кольорову спідню сукню»; «жіночий головний убір, замість звичайного чепчика, становить собою західний, накручений на голову тюрбан» [20, с. 2].