Тому першим російським істориком вважається Василь Микитович Татіщев (1686–1750). Послухаймо:

«Заняття російською історією зайняли в нього ціле життя; і зрозуміло чому: Татіщев був першим російським ученим, який звертав свою увагу на неї» [14, с. 444].

Праця В. М. Татіщева була цілком підконтрольною російській владі, надрукована після найжорсткішої цензури уже в часи Катерини II. Ось чому московити вважають В. М. Татіщева своїм першим істориком: влада зводила дати на це дозвіл.

«Історія Російська від найдавніших часів» В. М. Татіщева має довгий, досить туманний шлях. Її не сприймала у XVIII столітті ні російська влада, ні російська шовіністична громадськість. І це не мої довільні вигадки. Послухаймо професора П. Г. Буткова (1775–1857). Він зазначав, що не слід особливо зважати на суперечності, які часто трапляються між текстом та примітками Татіщева, адже той «виданий не з втраченого оригіналу, а з досить недоладного і навіть поганого списку, одного з тих, що ходили по руках майже 30 років» [14, с. 458].

До того часу, коли В. М. Татіщев почав працювати над своєю «Історією», у російській науці вже панував так званий Кенігсберзький літописний звід Петра І. Звичайно, що вся державна машина Московії жорстоко обрубувала будь–яку історичну думку, яка суперечила «Петровому першоджерелу». І так тривало довгих 50 років, доки Катерина II не встановила правил подання історичного матеріалу подальшого часу (1200–1700 роки).

В. М. Татіщев помер 26 липня 1750 року (за старим стилем).

«Останні роки свого життя Татіщев провів у підмосковному сільці Болдино Клинського повіту, серед звичайних занять російською історією та географією. Він був під судом; при ньому для сторожі були солдати сенатської роти…» [14, с. 527].

Останні роки життя В. М. Татіщев перебував під домашнім арештом. Очевидно, що жоден написаний ним папірець не побачив світу без царської цензури. До речі, після смерті В. М. Татіщева всі його архіви було вилучено й за описом відправлено до імператорської канцелярії. Послухаймо свідчення:

«Разом із каталогом Татіщевської бібліотеки збереглася і така розписка: “Реєстр книг російського літописця, складений покійним таємним радником паном Татіщевим. 1. Частина перша про писемні старожитності слов’ян. 2. Частина друга про початок руської землі і про перше володарювання. 3. Примітки до другої частини. 4. Частина четверта стародавнього літопису руського. 5. Книга новий літопис. — В кімнату його превосходительства Івана Івановича Шувалова вищезазначене число книг отримав лейб–гвардії ізмайловського полку сержант Олександр Гур’єв”» [15, с. 92].

Згідно з дослідженням О. О. Шахматова, після смерті В. М. Татіщева його син передав усі батькові папери баронові Черкасову, який завідував імператорським кабінетом, та І. І. Шувалову, камер–юнкеру імператорського двору.

«Історія» В. М. Татіщева постійно перебувала під пильним наглядом російської влади, спочатку Єлизавети Петрівни, а згодом — Катерини II. Хто вважає, що «Історія», написана В. М. Татіщевим, і книги, які дійшли до нашого часу, — один і той самий матеріал, той глибоко помиляється.

Отримавши у свої руки твори Татіщева, Єлизавета Петрівна та її радники, очевидно, розуміли необхідність якимсь чином узаконити виклад історії Московської держави, особливо тієї частини, якої не торкнулася рука Петра І. І тут праця В. М. Татіщева перетнулася з працею М. В. Ломоносова.

Існують чіткі свідчення того, що імператриця Єлизавета Петрівна зверталася до М. В. Ломоносова з пропозицією написати «Історію держави Російської». Саме до М. В. Ломоносова, а не до Г. Ф. Міллера. Адже під час правління доньки Петра І в моду замість німців увійшли «великороси». Послухаймо самого Михайла Васильовича.

У поданні до канцелярії Академії наук 12 березня 1757 року він підкреслював, що в березні 1753 року «чув наймилостивіше повеління (імператриці. — В. Б.),… щоб я доклав старання свого до написання Російської історії» [19, с. 574].

«Російською історією» М. В. Ломоносов почав займатися з літа 1750 року, відразу ж після смерті В. М. Татіщева.

Про це він засвідчив у своєму звіті Російській академії наук за 1751 рік. Не будемо повторно наводити витяг із його доповіді, який цитували у попередньому розділі (див. джерело 19, с. 573).