У зв’язку з тим, що Ярослав зайняв тимчасово великокняжий стіл, його старшого сина — спадкоємця Олександра, якому на той час виповнилося 5–6 років, Батий забрав в аманати (заручники). Ця вимога була складовою великої Яси. І Плано Карпіні, який побував 1246 року в ставці хана Батия, засвідчив усе це.

Послухаймо: «Башафів, або намісників своїх, вони ставлять у землі тих, кому дозволяють вернутися (тобто залишитися у своїй землі. — В. Б.)» [28, с. 34].

На тій самій сторінці він уточнив і стосовно старшого сина князя Ярослава, так званого Олександра Невського. «В інших же, яким вони дозволяють вернутися, вони вимагають їхніх синів або братів, яких більше ніколи не відпускають, як було зроблено із сином Ярослава, якимсь вождем Аланів та дуже багатьма іншими» [28, с. 34].

Така історична дійсність: Великий баскак з’явився у землі Моксель в один день із Великим князем. І свідчення цього, крім Плано Карпіні, існують у російській історії. Хоча ці свідчення дотичні.

Послухаймо: «Городець — одне з найдавніших поселень на Волзі, засн(ований) у 2–й пол(овині) 12 ст…. В 1239 Городець) спалений… (татарами. — В. Б.)» [18, том 7, с. 122].

А в Новому Енциклопедичному словнику йдеться про подібну акцію Великого баскака щодо Мурома: «За Ярослава Юрійовича в 1239 р. татари спалили Муром…» [47, том 27, с. 529].

Цілком очевидно, що війська хана Батия в 1239 році вдруге не поверталися в країну Моксель, оскільки вже рушили на Київ та Європу. А у баскаків країни Моксель не було потреби кликати хана Батия на допомогу. Вони могли будь–яку непокору придушити власними силами. Тим більше, що у напівдиких фінських племен ще був свіжий у пам’яті погром Батия. Та й Православна Церква повністю перейшла на бік великого Царя (Хана).

Так країна Моксель, або, по–іншому, Володимирське та Рязанське князівства, в 1238 році увійшли до складу Золотої Орди і стали звичайними улусами імперії Чингісидів.

3

Розглянемо уважно, хто і як управляв Золотою Ордою, окремими її улусами, які закони діяли на її території, які чиновники та які служби з 1238 року з’явилися у новоствореному Володимирському улусі нової держави. І щоби навіть московити, чи, як вони себе сьогодні називають, — росіяни, не стали нам перечити, звернемося передусім до російських джерел і давніх ханських ярликів.

Сподіваюся, всі розуміють, що ханські ярлики московським митрополитам і князям є найвагомішими документами, які дійшли до наших часів. І хоча московські царі у своєму шовіністичному запалі трохи попсували ці великі реліквії, але ми будемо користуватися фактологічним матеріалом тих ярликів, який не викликає жодних сумнівів. Хоча сам процес московської фальсифікації ханських ярликів, коли замість оригіналів пропонують декілька варіантів перекладів, говорить про велику московську історичну брехню. Єдиний документ не міг мати декілька перекладів (короткого, розширеного, змішаного та інших). Тим більше, що ще в середині XIX століття в московських архівах зберігалися сотні оригіналів документів, починаючи з грамот хана Батия.

Я вже писав, що «в описі Царського Архіву, надрукованому в Актах Археографічної Експедиції, т. І, на стор. 345 (зробленій в 1836–1838 роках. — В. Б.) сказано: «Короб 148. А в нім дефтері старі від Батия та від інших царів, перекладу їх нема…» [33, с. 35].

Скільки ще подібних ящиків з оригіналами документів було вилучено у народів та запроторено в московські тайники — хіба що Бог знає. Хоча тільки М. М. Бантиш–Каменський (1737–1814), О. Ф. Малиновський (1762–1840), А. К. Казим–Бек (1802–1870), М. А. Оболенський (1805–1873), які мали доступ до засекречених тайників, говорили про багато сотень. Говорили між іншим, ніби їх той прихований матеріал не турбував.

Вернімося, однак, до часів хана Батия. Ось що пише професор Ілля Миколайович Березін (1818–1896) у праці «Внутрішній порядок Золотої Орди (за ханськими ярликами)», виданій у 1850 році:

«Верховна влада в Золотій Орді належить Ханові. Сучасники висловлюються про Великого Хана так: «Імператор татарський має дивовижну владу над усіма. Ніхто не сміє жити ніде, крім того місця, яке він йому призначить. Він визначає, де кочувати воєводам, тисяцькі — сотникам, сотники — десятникам. Понад це—що б він не наказав, у який час і де б то не було: чи на війну, чи на смерть, чи на життя — все це виконують… беззаперечно… Подібними ж правами користувалися Золотоординські Хани, спершу як представники Великого Хана в Поволжі, а потім як самостійні володарі… При Ханові була рада з перших сановників, яка, втім, не обмежувала влади Хана, а допомагала йому в управлінні. Єдиним обмеженням ханської волі служила Яса» [40, с. 39–40].

Таку державну владу з 1238 року отримала ростово–суздальська земля. Характерно, що по всьому улусу були посаджені або баскаки, або даруги. Російські історики заперечують факт присутності даруг у Володимирському улусі. Адже даруга — це, по суті, прямий правитель, а отже, в такому разі московський князь—звичайне п’яте колесо до воза.

Послухаймо професора І. М. Березіна: «даруга був начальником області (улусу. — В. Б.) або міста, або, врешті, повіту, і тому він відповідає теперішнім або губернатору, або городничому, або, врешті, справникові…» [33, с. 45].

У своїй «Історії» В. М. Татіщев згадує імена даруг, які правили в ростово–суздальській землі. Але найцікавіше те, що історик навіть зафіксував московського даругу — Мін–Булата. Тепер ви розумієте, чому Катерина II так прискіпливо стежила за «Історією» Татіщева, чому всюди вилучала його рукописи, їх копії і таке інше; чому праця В. М. Татіщева видана «з досить недоладного, поганого списку» і чому його звинувачували у використанні «неіснуючих історичних джерел». Навіть необізнаній людині відомо, що, зрештою, не в назві справа; чи то баскак, чи то даруга. Справа в тім, що вся країна Моксель (великі Володимирське і Рязанське князівства) стали власністю Чингісидів, і тільки хан Батий вирішував, що мають робити майбутні московити. Навіть життя московитів стало власністю хана Золотої Орди. Це аксіома того часу, подобається вона комусь чи ні.