— Сказати правду, мені подобається, коли є якесь діло. Час не так тягнеться. Думаєш про щось. Іноді здається, що зайнятий чимось корисним.

Джозеф широко посміхнувся і покрутив головою. Харрі не міг повірити, що зовсім недавно ця людина сиділа в парку мало не у відключці і з нею неможливо було розмовляти.

— Навіть не зрозумів, коли наткнувся на тебе вчора, — вів далі Джозеф. — Невже цей хлопець зовсім недавно сидів у парку, тверезий, бадьорий, пихкав сигаретами? А вчора з тебе слова годі було витягнути. Хе-хе.

— Touche, [83] — сказав Харрі.

Джозеф зник і повернувся вже з пакетиками чіпсів і колою. Простий сніданок виявився напрочуд дієвим.

— Предком кока-коли був засіб від похмілля, який винайшов один американський аптекар, — розповідав Джозеф. — Але йому він видався неефективним, і він продав рецепт за вісім доларів. Хоча, по-моєму, кращого засобу не знайти.

— «Джим-Бім», — з набитим ротом запропонував Харрі.

— Еге ж, окрім «Джима». І «Джека», і «Джоні», і кількох інших хлопців. Хе-хе. Ну як?

— Краще.

Джозеф поставив на стіл дві пляшки.

— Найдешевше вино з Хантер-Веллі, — сказав він. — Хе-хе. Пропустиш зі мною стаканчик, блідолиций?

— Дуже дякую, Джозефе, але червоне вино — це не моє. А немає у тебе, скажімо, віскі?

— Що в мене, по-твоєму, склад? — Джозефа, схоже, образило те, що його щедру пропозицію відкинули.

Харрі заледве сів. Він постарався відновити в пам’яті прогалину з тієї миті, як тицяв у «Рода Стюарта» пістолетом, і до того, як вони буквально кинулися один одному на шию і по-братськи розділили порцію ЛСД. Він так і не зміг пригадати причину такої щирої радості і взаємної симпатії — окрім, мабуть, «Джим-Біма». Зате пригадав, як ударив охоронця в «Олбері».

— Харрі Холе, ти пихатий алкаш, — сказав він собі.

Вони вийшли з флігеля і сіли на траву. Сонце сліпило очі, від учорашньої випивки горіло лице, але щодо іншого могло бути й гірше. Віяв легенький вітерець. Вони розсілися на травичці і милувалися хмарами, що сунули по небу.

— Гарна погода, щоб пострибати, — зауважив Джозеф.

— Стрибати я не збираюся, — відгукнувся Харрі. — Посиджу спокійно або поброджу де-небудь.

Джозеф примружився на сонце.

— Я мав на увазі — пострибати з неба. З парашутом. Skydiving. [84]

— Так ти парашутист?

Харрі прикрив очі долонею і поглянув на небо.

— А хмари? Не заважають?

— Ні, анітрохи. Це ж перисті хмари. Вони на висоті 15 000 футів од землі.

— Ти мене дивуєш, Джозефе. Не те щоб у мене було якесь уявлення про парашутиста, але не думав, що він виявиться…

— Алкоголіком?

— Наприклад.

— Хе-хе. Це дві сторони однієї медалі.

— Справді?

— Ти коли-небудь був у повітрі сам, Харрі? Літав? Стрибав з великої висоти, відчував, як повітря тримає тебе, обіймає і цілує?

Джозеф уже випив півпляшки вина, і його голос потеплішав. Коли він розповідав Харрі про принадність вільного польоту, очі в нього блищали.

— Усі відчуття розкриваються. Тіло волає, що ти не вмієш літати: «У мене немає крил!» — силкується воно перекричати свист вітру у вухах. Тіло впевнене, що ти помреш, і б’є тривогу, загострюючи всі відчуття: може, хоч одне з них знайде рішення. Твій мозок перетворюється на найпотужніший комп’ютер, він фіксує все: шкіра відзначає зростаючу температуру, вуха — зростаючий тиск, очі сприймають кожну деталь і найменші відтінки пейзажу, який простеляється під тобою. Ти навіть відчуваєш запах зовсім близької землі. І якщо вдасться приглушити страх смерті, Харрі, то на якусь мить ти стаєш ангелом. За сорок секунд ти проживаєш ціле життя.

— А якщо не зможеш заглушити страх?

— Не заглушити, а лише приглушити. Він має бути, звучати чистим і ясним звуком. Витвережувати. Адже відчуття загострює не сам політ, а страх. Він приходить як удар, як шалений імпульс, тільки-но ти виплигнеш з літака. Це як ін’єкція. Потім, розчиняючись у крові, страх робить тебе веселим і сильним. Якщо заплющиш очі, то побачиш, як він гіпнотизує тебе своїм поглядом, ніби красива отруйна змія.

— Тебе послухати — можна подумати, що це наркотик, Джозефе.

— Це і є наркотик! — Джозеф активно жестикулював. — Саме так. Ти хочеш, аби політ не кінчався, і що більше стрибків у тебе на рахунку, то важче смикати за кільце. Врешті-решт починаєш боятися передозування: раптом якогось дня ти не відкриєш парашут? Тоді ти припиняєш стрибки. І раптом розумієш, що у тебе вже виникла залежність. Бажання продовжувати гнітить і мучить тебе. Життя здається сірим і позбавленим сенсу. І ось ти вже сидиш у старенькому літаку «Сессна», який цілу вічність піднімається на 10 000 футів і з’їдає всі заощаджені гроші.