Загальне враження, як і те, що незнайомець поклав на стіл карту «VISA» і відрекомендувався співробітником норвезької поліції, змусило Джо почекати зі своїм: «Вибачте, місць немає…». Але чоловік був п’яний. Причому як чіп.

— Бачу, ви помітили: я трохи випив, — сказав іноземець гугнявою, але напрочуд грамотною англійською, вловивши сумніви Джо. — Припустімо, я влаштую в кімнаті бешкет. Будемо виходити з того, що я розіб’ю телевізор і дзеркало у ванній і мене знудить на шпалери. Таке бувало. Якщо я зараз внесу тисячу доларів, це покриє збитки? До того ж я можу напитися і до такої міри, що буду не в змозі здіймати ґвалт, заважати іншим постояльцям або виповзати в коридор.

— Вибачте, але цього тижня місць немає. Можливо…

— Ваш готель мені порекомендував Ґреґ із «Бурбон енд Біф». Він переказував привіт Джо. Це ви?

Джо зміряв його поглядом.

— Не змушуйте мене пошкодувати про це, — сказав він і простягнув йому ключ від кімнати номер 73.

— Hello?

— Привіт, Бірґіто, це Харрі. Я…

— У мене гості, Харрі, я зараз не можу говорити.

— Я лише хотів сказати, що й не думав…

— Послухай, Харрі. Я на тебе не злюся. Ніхто не постраждав. На щастя, людина, яку знаєш без року не тиждень, дуже вразити не може. Просто не хочу більше з тобою мати справи. Ясно?

— Ні. Не в тім…

— Я ж сказала, у мене гості. Бажаю вдало провести решту відрядження і повернутись у Норвегію цілим і неушкодженим. Бувай!

…

— Бувай.

Теді Монґабі не сподобалося, що Сандра на всю ніч пішла з тим поліцейським з Норвегії. Це пахло неприємностями. Тому, коли він побачив, як цей поліцейський, хитаючись і розмахуючи руками, йде до нього по Дарлінґхерст-роуд, його першим бажанням було ступити два кроки назад і зникнути в натовпі. Але цікавість узяла гору, і, схрестивши руки на грудях, він перепинив шлях дрейфуючому копу. Норвежець хотів обійти його, але Теді вчепився йому в плече:

— Вже не вітаєшся, друже?

Друг каламутними очима поглянув на нього.

— Сутенер… — мляво відреагував він.

— Сподіваюся, Сандра справдила надії, констеблю?

— Сандра? Секунду… Сандра була на висоті. Де вона?

— Увечері вільна. Але я можу запропонувати констеблеві дещо ще.

Поліцейський хитнувся, але встояв на ногах.

— Чудово. Чудово. Давай, сутенере. Пропонуй.

Теді розсміявся:

— Сюди, констеблю.

Він провів п’яного поліцейського сходами до клубу і посадовив його за стіл навпроти себе, так, щоб норвежець міг бачити сцену. Теді ляснув пальцями — і поруч відразу опинилася легко одягнена жінка.

— Пива, Емі. І нехай Клодія станцює для нас.

— За програмою наступний виступ тільки о восьмій, містере Монґабі.

— Значить, це буде поза програмою. Ну ж бо, Емі!

— Добре, містере Монґабі.

На губах у поліцейського з’явилася ідіотська посмішка.

— Я знаю, хто прийде, — сказав він. — Вбивця. Прийде вбивця.

— Хто?

— Нік Кейв.

— Нік — хто?

— Із співачкою-блондинкою. На ній, звичайно, перука. Як і на решті. Слухай…

Ритми диско замовкли, і норвежець здійняв руки, ніби маючи намір диригувати симфонічним оркестром. Але музика все не звучала.

— Я чув. про Ендрю, — сказав Теді. — Жахливо. Я так зрозумів, він повісився. Можеш мені пояснити, з чого б такий життєрадісний хлопець, і раптом…

— У Сандри є перука, — говорив поліцейський. — Вона випала у неї з сумки. Тому я не впізнав її, коли вона спустилася сюди. Саме сюди! Ендрю і я сиділи он там. Я кілька разів бачив її на Дарлінґхерст-роуд, коли тільки приїхав. Але тоді на ній була перука. Світла. Чому вона більше її не надягає?

— Ага, констебль віддає перевагу блондинкам. Тоді у мене, здається, є дещо відповідне…

— Чому?

Теді знизав плечима.

— Сандра? Скажімо так. Кілька днів тому її добряче відлупцював один хлопець. Сандра стверджує, що через перуку. Тому вона вирішила поки її не надягати. Знаєш, на випадок, якщо той тип з’явиться знову.

— Хто?

— Не знаю, констеблю. Але й знав би — не сказав. У нашій справі конфіденційність на вагу золота. І ти напевно теж знаєш їй ціну. Я погано запам’ятовую імена, але тебе, здається, звуть Ронні?

— Харрі. Мені потрібно поговорити із Сандрою.

Він спробував підвестися і перевернув тацю, на якій Емі принесла пиво. Потім важко перегнувся через стіл.

— Де? У тебе є її номер, сутенере?

Теді жестом наказав Емі піти.

— У нас такий принцип: ми ніколи не даємо клієнтам адрес і телефонів дівчаток. Задля їхньої ж безпеки. Ти ж розумієш? — Теді вже шкодував, що не вчинив, як підказувала перша спонука — триматися подалі від цього п’яного і незговірливого норвежця.

— Розумію. Номер!

Теді посміхнувся:

— Кажу ж, ми не даємо…