Шрифт:
Микола Віталійович кліпнув влажними глазами, і вдруг хрустко підскочив, крякнувши від болю, й направився до кніжної полки, звідки ізвльок рукопис, заключонний в піріпльот з телячої кожі. Протянувши його Хосе Раулю, він сказав:
– Тепер я виполнив свій долг перед моїм нещасним брадом. І більше не хочу вас бачити. Прощайте. Хай береже вас Бог.
– Того ж року Микола Лисенко помер.
Доктор Падлюччо нарешті дозволив собі закурить. Недавні гості здриснули так жи безсмислінно й внєзапно, як і з’явились.
– Впрочім, не думаю, шо кончіна класіка хоть якось повязана з цією історією.
Доктор питався пускать дим колєчками, но в нього получались в луччому случаї якіто клякси.
– Тепер я начинаю трохи доганять, - оживився Міша.
– Увесь цей стрьом - через рукопісь Старицького? Там єсть вказівки відносно тєкста партії? Чи даже зашифрована вона сама?
– Уви, мій чаплійон. Тут я тебе разочарую. По-перше, чотко відомо, шо Капабланка зжог цей незакончений рукопис ше в дваццятих годах, як Гоголь - “Мертві душі”. Й про шо там наваяв наш славний битопісєц - невідомо, й уже ніхто не знатиме.
– Но тада… - Міша щолкав клапанами мозга, аж череп вібрірував.
– Тада я опять нічо не розумію.
Доктору дуже нравилась безпосереність Міші, його суто юношеське устремління топать напролом, і таранить по путі всі стіни сомнєній. У таких ситуація він дуже любив подбросить дровішок в огонь.
– Ми не можем дажи догадувацця, що саме Капабланка узнав із рукопісі Старицького, а з чим уже явився на цей світ. Но я увєрєний у тому, шо імєнно внаслідок знакомства з цим манускріптом Хосе Рауль вдруге приїхав у наш город у 1936 році.
– Постойте, но шо ж тада шукали оці дві гніди, од яких ми так славнінько никались в шкафу? Я ж отчотліво чув, як злобний старікашка з фанаріком сказав, шо тут її нима? Кого нима?
Глава 4. Посіпака тьми
– Дєніс Іванович, я говорила, шо вас нима, но тут така якато нєрвна мамаша - звоне з самого утра і угрожає! Каже, шо вона од Новицького з міністерства, й шо він просив, дак я не знаю. Єслі діствітільно від Новицького, то вона б Вам напряму позвонила, а не через прийомну… Так жи діла не рішаюцця… Но вона тут з самого утра звоне, а типер…
У двері, які сікрітарша Тамара так отчаяно підпирала своїм ізящним задом, шото страшно гупнуло й почулися високовольтні женські обертони, од которих хрусталь у кабінєті вкрився памороззю. Дєніс Іванович, немолодий уже дірєктор Дворца Піонерів, скорчив скорбну гримасу й махнув рукою:
– Да ладно вже, запускайте, раз приперлась, щаз все вияснимо.
Тамара отошла в сторону й двері распахнулись, ледве не збивши її з ніг. В кабінет забігла висока сорокалітня блондінка (навірняка крашена), й з порогу заходилась ізлагать про цель візіта:
– Шо ви собі позволяїте? Шо це за самоуправство? І куда типер, скажіть пожалуста, мому Колі ходити? На дзюдо? Чи на бокс? Чи лучче сразу в подворотню, з бандітами цими малолітніми, шоб вони його на наркотіки…
– Успокойтесь, уважаїма, ви тіки зашли - а стіки шуму!
– Дєніс Іванович випростався на всі свої метр шієсят, шоб ця істірічка устрашилась камінного господаря Дворца Піонерів і побистріше снікла.
– … да я Новицькому вже докладну написала про це бізобразіє! Хто б міг подумати, шо в Дворці Піонерів, з такими то традиціями! Ето абсурд!
– Як вас зовуть?
– Дєніс Іванович вийняв з ящика листок бумажки й плотоядно сжав ручку, вроді собрався записувать. Зі свого богатєйшого управлінського опита він знав, шо цей прийом работає безотказно.
– Лєвіцкая… Нінель Адамовна… Но не в тому діло, як мене зовуть!
– стрепенулась гостя, аж по її обширних формах пройшло штормове попередження.
– А в чому діло?
– улесливо подкатився Дєніс Іванович, підсовуючи взволнованій женщині стуло.
Тамара, схрестивши руки под грудью, вдруг почуствувала, шо канцерт іссяк, пробурмотіла під ніс шото тіпа “дура якато” й вишла у прийомну, громко хряпнувши дверима.
– Да як у чому? Мій Коля в началі весни подтвердив другий розряд, й собираєцця на осінь іграть на первий, вони із треніром, Миколою Платоновичем, уже рішили, шо підуть на “Бєлую ладью”, а потім в Тетерів, а тут - нате вам!
– така новозть, як жи це так…
– Позвольте, позвольте, дак ваш син у нас занімається, правильно я поняв?
– Да!
– Нінель Адамовна возмущонно чмихнула.
– Тоість, получаїться, шо занімався!
Дєніс Іванович вдруг подобрів ше раза в два, а то й більше, і довірітільно пересів навпроти стурбованої мамаші.