Чи можливе повне одужання? Я думаю, ні. Але спробувати поборотися варто.

Основа комедійного жанру — невідповідність, дисонанс між справжнім та удаваним, між мріями і реальністю, між бажаннями і можливостями... Одвічний контрапункт, що створює тло для комедійної драматургії і є камертоном життя усього людства. Знаючи про свій неодмінний кінець ми все одно створюємо навколо ілюзію бурхливої діяльності, аби втекти від єдиної справжньої реальності, яка й полягає у тому, що рано чи пізно кінець усе одно настане. На цьому зламі і народжується «комедія людського буття». Тому для мене найвищим проявом Людини в людині є почуття гумору, а понад те — самоіронії. Оця хижа, тваринна «серйозність», з якою до своєї діяльності та персони ставляться державні мужі, певні митці, деякі ґранд-дами, свідчить передусім про їхню розумову неповноцінність. Саме час процитувати класика: «найбільші дурниці в житті скоюють із серйозним виразом обличчя».

Адже людина — це передусім кумедне сотворіння, що втовкмачило собі в довбешку, буцімто воно «вінець творіння».

Нема на світі кумеднішого видовища, ніж «людина їбущаяся»: от коли з неї злітають усі естетські, культурологічні, релігійні, духовні, освітні та інші нашарування. І він(вона) перетворюються на справжню тварину, що у поті чола свого понад усе прагне досягти оргазму. Крехтить, стогне, пускає слину, закочує очі, роззявляє рота, здригається у конвульсіях. От воно — справжнє обличчя «людини земної», коли «вінець творіння» з висолопленими баньками «покриває самицю» задля продовження власного роду. Причому воліє робити це потайки, ніби щось злочинне, гріховне. Оргазм — пік фізичної, чуттєвої, тваринної насолоди, через який у світі плодяться такі самі «матеріальні об’єкти» у вигляді дітей (спершу янголят, а потім таких самих банькуватих жлобозвірів). Написано ж: «У гріху будеш народжувати дітей своїх».

Якщо жлоб — це тварина у людині, то жлобство — породження тваринних інстинктів, те, що віддаляє нас від Бога. Тому жлобство нарівні з релігійним поняттям гріха теж є своєрідним різновидом гріха.

Оця, до речі, ваша «Жлобологія» може виконувати таку собі функцію соціальної євангелії і містити десять основних заповідей:

• Не сотвори собі кумира ані з «Луї Віттона», ані з «Бріоні», ані з інших брендів, що зводять тебе на манівці конс’юмеризму.

• Не побажай собі «Мерседес» або «Феррарі» ближнього свого.

• Не «БігМаком» єдиним, ані суші чи молекулярною кухнею живе людина, а лише Словом, яке читає у розумних книжках.

• Викинь телевізор свій, повидаляй екаунти з Фейсбуку, зателефонуй батькам і скажи, що любиш їх, вийди на вулицю і почни жити справжнім життям, щоб сили знову повернулися до тебе.

• Не сміти. He лайся, бо лайка це те саме сміття.

• Відроди в собі почуттянаціональної гідності. Пристань до близької тобі спільноти і почни створювати свій Храм.

• Намагайся опанувати професію, яка тобі до душі.

• Не бреши сам собі, не виправдовуй свої лінощі і слабкості, мовляв, усі так роблять. Бо кожен відповідатиме лише за себе.

• Не займай позиції жертви. Бери всю відповідальність на себе, бо так чинять сильні Духом.

• Не ображайся, коли тебе посилають «на хуй», і не посилай «на хуй» у відповідь, бо не відають, що коять. Іди і чесно роби свою справу!

Андрій Єрмоленко. «Сучасна "Шевченкіана"», 2013 р.

Фото: Андрій Волгін

Іван Малкович — поет, видавець. Власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Народився 1961 р. у с. Нижній Березів (Косівський р-н, Івано-Франківська обл.). Закінчив Івано-Франківське музичне училище (1980), філологічний факультет Київського державного університету ім. Шевченка (1985). Кілька місяців працював у школі вчителем української мови та літератури. Був редактором дошкільної літератури у видавництві «Веселка» (1986—87), головним редактором дитячих програм студії «Укртелефільм» (1992). У 1992 р. заснував власне видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке спеціалізується на дитячій літературі. Автор поетичних збірок «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Із янголом на плечі» (1997), «Вірші на зиму» (2006), «Все поруч (2010). Вірші Малковича перекладено англійською, німецькою, італійською, польською, литовською та іншими мовами.

Мабуть, я належу до меншості, бо не вживаю таких слів, як «жлоб», «бакси». Мені важко згадати, чи когось я так називав: жлоб...

Жлобство — це, в моєму розумінні, породження міського тупорилого жевжика з неадекватними замашками. Жлоб почувається пупцем землі. І не тільки, скажімо, донецької... Я остерігаюся жлобів. Його сателітом можна вважати рагуля — це такий безневинніший, «сільськіший» варіант жлоба, така собі бліда подоба Швейка. Рагуль зазвичай смішний, і вже тому не зрідка — позитивний. Він переважно неагресивний, на відміну від жлоба. Рагуля я не боюся. Бо він іноді навіть симпатичний — як Вакула у Гоголя, який, наприклад, напрочуд поважно відгукується про Петербург: «Губернія знатная! Що й казать, доми балшущі, картини висять скрозь важнецькі. Розчудесна припорція!» Та й його візаві — козаки — теж з того самого тіста: «Запорожці, почувши таку вмілу мову з ковалевих уст, склали про нього думку дуже прихильну» — пише Гоголь. Хоча ні, це я заговорився — Вакула не рагуль, він радше з тих провінціалів, які завдяки своїм вродженим талантам, подібно до братів Розумовських, за деякий час опиняються в епіцентрі петербурзького життя і стають його улюбленцями...

А от жлоб вважає інших людей тлом для свого пико- і пузо- вип’ячування.

Жлоб хоче над людьми панувати — дико і без правил. У фольклорі, в «Казці про липку і зажерливу бабу» є про це. Баба маніпулює дідом, бо їй раптом забаглося багатства, а потім — всього-всього. І коли її гарне життя раптом урвалося? Це сталося саме тоді, коли вона захотіла всіх людей зробити своїми наймитами. Баба стала лихою і лютою — і все скінчилося. Але в реальному житті люті і злі зазвичай і панують, коверзують над нами.