— Бунт! — ревів Купш. — Я тебе навчу дисципліни!

Дібольд байдуже здвигнув плечима.

Купш був у нестямі; він схопив свій пістолет і ладен був покарати батрака для прикладу іншим.

Але підмайстер Зеекатц поспішив на допомогу Дібольду. Він пояснив фельдфебелю, що армія, як каже старе прислів’я, погано марширує на голодний шлунок, а це означає, що голодні солдати — погані солдати; певне, і пан фельдфебель хотів би похвастати своїми рекрутами, а не здати напівмертві страхіття, яких поперелякуються пани офіцери. Він цим хотів сказати не що інше, як: «Дотримуйтесь хорошого». Все це Зеекатц промовив, на подив рекрутам, цілком спокійно.

Навіть Себіш і Фріц Кляйнпауль лишили Купша напризволяще, бо і в них бурчало в животі. Фельдфебелю не залишилось нічого іншого, коли він не хотів усіх настроїти проти себе, як замовити на сніданок суп. І коли паруючий казан, нарешті, стояв на столі, Купш сам простежив, щоб усі добре понабивали собі черева, бо хазяїнові треба було заплатити повністю за весь суп.

Нарешті вирушили в дорогу. Над річкою хвилями ходила холодна імла. На небі ще сяяли крижаним блиском зорі. Більшу частину шляху до Цігенгайна вони ще минулого дня залишили позаду. Тепер дорога проходила через Швальмгрунд, в кінці якого стояла фортеця. Мета маршу була вже не так далеко, хоч її ще не було видно, і милі здавалися коротшими. Принаймні так здавалося Купшеві, якому робилося млосно від одної думки, як йому доведеться виправдовуватись за втрату в ешелоні. Невдача зробила його скромнішим. Він крокував, наче на ходулях, біля Себіша, який за ніч забув про свою злобу і був балакучий, як у минулі дні, коли вони сиділи за столом завсідників у «Золотому якорі». Він не міг нахвалитися благодатним краєм, в якому мав розташуватися їхній гарнізон, адже Швальмгрунд славиться своїм маслом і сиром.

— Так, так, мій любий Купш, коли б мені дали зараз кусок сиру, такого вже, як ти знаєш, добре видержаного, та до нього скибку селянського хліба і великий кухоль пива, то, друже, не знаю, чого б ще могла забажати моя душа!

— Але й смердить же страшенно цей швальмгрундський сир, та в цьому весь його смак, — погодився з ним фельдфебель.

— Мій дядько Вільгельм — він уже давно лежить у землі — умів якимсь особливим способом готувати сир. Ти мусив його або їсти або здалека обминати. Він поливав свіжий сир пивом, додавав до нього щіпку тміну і перцю і тримав його чотирнадцять днів в череп’яному горщику. А ти знаєш, Купш. сир був найкращим тоді, коли вже по ньому повзали черв’яки?

— Замовкни, — обірвав знову роздратований Купш його теревені, — у мене вже аж слина тече!

Якийсь критий віз, що сильно похилився набік, перегородив дорогу, і колона змушена була зупинитись.

— Гей, чоловіки, — закричав хрипкий жіночий голос. — Візьміться й допоможіть мені! Мій кінь злякався і поніс воза. Дишло зламалося, і його треба направити, а то ми стирчатимемо тут аж до страшного суду. — Літня жінка у ви-цвілій спідниці з червоного сукна навкарачки виповзла з-під воза.

Каспар згадав, що вже десь бачив це обвітрене мужоподібне обличчя. А й справді! Адже це була гостра на язик маркітантка, яка була в натовпі цікавих під час прибуття полковника Фаукітта в готель «Рай». А он там зверху на козлах сидить її юна небога і міцно тримає віжки. її білий чепчик сповз, обличчя пашить; якби непокірний білий кінь нарешті не зупинився, гарненька крихітка могла б полетіти сторч головою у рів.

— Тільки не хвилюйтесь, панночко, я зараз! — Два стрибки — і Каспар уже сидів на козлах, узяв віжки і подав дівчині хустку, яка сповзла з її плечей, коли вона злазила з воза.

Також і Дібольд поспішив сюди, схопив коня за недоуздок і оглянув із знанням справи пошкоджене дишло.

— Назад! — гаркнув Купш на обох.

Тоді стара, взявшись в боки, зміряла Купша з голови до ніг.

— Гей, кривоногий, нам також треба дістатись до фортеці. Теж мені, милий кавалер. Ці два рекрути краще знають, як личить себе поводити.

Але Купш закричав ще раз:

— Назад, хлопці! — Потім він пригрозив жінці: — Гляди, щоб з тебе не спав чепець, а то я подумаю, що ти солдат, і відлупцюю тебе!

— Вам би, звичайно, було б легше воювати з бабами! Покажи краще свою хоробрість там, де це буде потрібно. Але в бою ховаються такі хвальки, як ти. Я знаю цей сорт! Адже на своєму маркітантському возі я наче гренадер, брала участь у півдюжині кампаній. Ваші солдати такі ж добрі, як мої діти. А ви хочете їм заборонити виручити мене. Пхе, сором вам! — Щоки старої почервоніли, очі блищали.

— А жінка зубаста, так-так. — сказав Себіш тихо до Купша. — Послухай мене, краще не заводься з нею. З такими бабами краще не встрявати у сварку.

Купш відступив. Справді, над ешелоном наче тяжіла якась нещаслива зірка. Все йшло, немов заворожене. Засмучений, він сів почіпки на камені поблизу Рюбенкеніга, який примостився там уже раніше. Обидва стягли чоботи з наболілих ніг. Купшеві стало себе жаль: його великий палець напух і горів вогнем.

Тим часом Дібольд і Каспар лагодили дишло. Рекрути з цікавістю стояли навколо воза і дивувалися з проворства батрака. Той розповідав, що він удома часто майстрував і одного разу навіть зробив чудову лаву. Йому подобається гарна древесина і красиві могутні дерева. І міцні, здорові коні. Так, на них він теж розуміється. Дишло було направлене. «Іди сюди, держи-но», сказав він до Каспара. Вони знову запрягли коня, і Дібольд з любов’ю поплескав тварину по шиї. Кінь заіржав.

Стара підняла свою червону сукняну спідницю, під якою у неї висів чорний шкіряний гаманець з залізним замком. Вона витягла з нього два білих пфеніги і простягнула їх Каспарові і Дібольду. Але вони не хотіли взяти з неї жодної копійки.

— Ну, як хочете, — сказала вона розчаровано і сховала монети назад. — Мій віз навантажується в похід такими товарами, які вам, солдатам, напевне, захочеться придбати, і тоді вам буде важче, ніж тепер, відмовити матінці Катрін. Я ще досить молода і зможу почекати. — Стара розсміялася. — Що б ми тільки робили без цих двох, Мета?